Завантажити

про перемишлянського полковника і його досліди. Майстер щиро розсміявся. Від його сміху в мене на душі стало певніше. Невечір казав правду, що іноді не здогадуєшся, що можеш викинути. Я загладив провину перед майстром мальовничою оповіддю, а про Невечора подумав, що коли його поляки обізвуть бандитом, я ні явно, ні про себе не буду не погоджуватись. Якщо людина живе пекельною ненавистю, її навряд чи захищатимуть.
— Заночуєш у нас? — спитав Покутський, озираючись на двері до кухні, де мучилась від болю голови його стара.— В такому разі йду загрію чаю.
Ця іродська Невечорова ненависть, очевидно, явище закономірне. Коли одна з двох націй пригноблена, то як би там не викручувались теоретики, а таки провадиться війна між народами. Так, війна. Та недалекограмотна панянка з пошти стріла мене в штики і шпигнула б, але я заговорив польською мовою. Кільканадцять, навіть кількасот людей, не заражених шовінізмом, не створюють погоди. «Війна! — повторив я про себе.— До того ж війна нерівна. А я собі з насолодою ганю винуватців недавньої світової війни, цієї ж не бачу».
— Цукрувати сахарином?— запитав Покутський, показавшись у дверях.
— Цукруйте сахарином,— відказав я, смакуючи Це дивне поєднання слів, якого навчили нас поляки.
— Питаю, бо ти на серце скаржишся.
— Господь з ним.
— Бери, бо пече, чортове зілля.
Я взяв з майстрової руки склянку. Його тремтяча рука так мене чогось вразила, що захотілося поцілувати її.
— Гризи сухарик,— запропонував Покутський і додав півголосом, стурбовано: — Стара моя в'яне на очах. Не приведи господи, сам зостанусь. Якби ти мав документи на чуже прізвище, взяв би до себе.
— Ану, може, зурочу: думаєте, не дійде до цього? Покутський цмокнув і пригубив склянку.
— Але така потреба мене вже не збентежить, бо я наперед прикидаю, що можливе, а що неможливе.
— Чай вистигне,— нагадав Покутський, піднявши обличчя, і я прочитав на ньому, що він ждав співчуття, а не мого хизування перед долею.— Бери сухарик.
Я обвів поглядом бідненько вмебльовану кімнату. Я в ній багато раз бував, але не міг запам'ятати. І обличчя Покутського не міг запам'ятати. Воно було просте і добре. Це саме я міг би сказати про батькове обличчя, але коли його не стало. обличчя закарбувалося в пам'яті. Я глипнув на Покутського, і мені зробилось боляче: «Невже тільки смерть відкриє його моїм очам?» Покутський ніби вгадав мої думки — я побачив боязке запитання в його очах. З опущеною головою допив чай, пересів на полисілий плюшевий диван.
—- Біда з моєю старою,— повторив Покутський, відсуваючи склянку.
— Покликати Грушевича?
— Ні, не треба,— він махнув рукою.— Баба просить у бога смерті, бо стомилася жити. Нічим не зарадиш.— Голос його перетяло хвилювання, він додав хрипко: — Вирішила покинути. Покидає...
Видко, нелегко погодитися зі смертю, коли людина сама її жадає.
Покутські побралися двадцятирічними, прожили в цьому будиночку без найменшої суперечки до глибокої старості. Дітей не було, вони з'єдналися помислами і звичками — це важка розлука. А я в такій ситуації мовчу, мов води в рот набрав. Не вмію розрадити, не знаходжу слів. Покутський ще трохи посидів, тоді кинув мені на диван подушку і капу з високо застеленого ліжка й подався на кухню до старої. Я задув каганець.
Думалось уривками, шматочками знегод. Я шукав у минулому цих знегод, щоб загасити відчуття чужої смерті. У мене була готова впевненість, що Покутська сьогодні помре. Я це відчув усією істотою в той момент, коли побачив на скляних дверях до кухні зігнуту тінь Покутського. Майстер загасив каганець у кухні, тінь платвою рубонула по шибі, і я збагнув...
Мабуть, накликана смерть — щось хиже, безжальне, таке, що ворохобить навколо повітря і темряву. Смерть жахлива не тим, кого вражає, а тим, як відбирає життя. На фронті вбивали і солдатів, і генералів; смерть там була діяльно-невмолимою, приходила, не питаючи, забирала безслідно Коли людина вмирає од старості чи недуги, це недовго панує над уявою, коли накладає на себе руки, стає шкода. А коли хто-небудь никає по землі з думкою про смерть, це потрясає свідомість, і потім душа небіжчика роками тяжіє над головою. Я знаю, що Кривов'яз чекав смерті, готувався до неї, і мені здається, що він ходить моїми слідами. Я немовби живу в його присутності. У Перемишлі, розмовляючи з Миколою Павлюком, я весь час відчував його поруч і навіть слова вибирав такі, за які він мене не осудить.
Здогадуюсь, що твориться з Покутським. Він не перестає себе питати, що таке зробив, що вона намислила покинути його.
— Прокопе! — раптом скрикнув старечим надтріснутим голосом Покутський.
Я засвітив каганець і відчинив двері до кухні. Покутський навколішки стояв на ліжку, тримаючи дружину за плечі, голова і руки її звисали додолу.
— Навіть словечка не промовила,— крізь плач сказав майстер.
Надворі загудів вітер. Покутський тримав покійницю, поки гудіння не повернуло його до реальності, тоді обережно опустив тіло на подушку

читати