Завантажити

мають посади, а мене звільнили за довгий язик. Опольчик такий є в полку, «потомок революціонерів», видав. Пани митці влаштувалися в Святоюрському храмі. А пилки все-таки візьми,— перескочив я на інше, виймаючи яйця з кишень.
— Даси при солдатові,— попередив Микола.— Тоді не будуть обшукувати.
До великої землянки проти віконця, розсипаючи кайданний передзвін, пройшла партія арештантів. Усі вони були з непомірне великими, через заріст на обличчі, головами. Мов сторч поставлені пуголовки. А в Миколиній бороді вже пробивалась сивизна, та він її, можливо, й не бачив і про неї ніхто йому не сказав, бо в таких умовах це дрібниця.
— З дому вісті маєш? — запитав Микола.
— Ще того дня, як тебе забрали, зустрів Богдана Онука. Тоді півсела чекало на головному вокзалі відправки до Канади. Богдан говорив, що в Марини начебто сухоти. Мене шукають.
Ми досі стояли, зіпершись на стіну біля віконця. Микола опустився на лаву.
— Сідай. Як же ти далі думаєш жити?
— А що я зроблю? Невидимкою стану?
Микола замислено потер скроню.
— А ця дівчина — продовжуєш зустрічатися?
Я просто подивився йому у вічі, і він поклав мені на зап'ястя руку.
— Тільки революція нас врятує,— сказав він.
— Отже, швидше пиляйте свої окови. Тепер, правда, забагато важче, ніж було навесні. Львів повен війська. Треба ж було возитися з стратегією і тактикою! Це не місце для докорів, але я не можу не сказати: революція — це не гра в шахи. Петрушевич вигнав за Збруч більшу армію, ніж мали поляки. Поміж стрільцями не було й двох сотень попівських синів. Це народ був під карабіном. Його спаплюжили і кинули на заражену тифом територію. Ви не могли не знати і про легіон Загряди. Тим часом у сварках зуби з'їли, а Галичина гине.
Микола мовчав.
— Я, Миколику, не дорікаю. Я скаржусь. Не ображайся.
Це був мій друг, якого я знав з дитинства, якому мав право вилити все, що зібралося на серці, хоч це, можливо, було й несправедливо. Микола заграв жовнами й опустив очі Я одвернувся, і він витер долонею куточки очей. Мені вперше по-справжньому стало жаль його. Іноді ми забагато вимагаємо від людей. Це теж результат отого наукового звання життя, я б сказав — ходульного знання, яке врешті решт ставить його на милиці.
— Друкарню не розграбували?— запитав Микола, з неспокоєм дивлячись на солдата, що заходив, мимо віконця.
— Я її перевіз до Покутського.
Мордуючись у якихось думках, Микола невиправдано довго сидів з опущеною головою, так нас і солдат застав. Пора була прощатися. Я поклав на стіл клуночок, запитав солдата, чи можна віддати арештантові. Той кивнув, і на цьому побачення закінчилося. По дорозі до міста я міркував, що можна більше підлизатися до коменданта табору. Я міг би написати про нього в газету, він був би страшенно радий, але Миколу однаково не випустили б, а їздити до Перемишля немає за що.
 
На головному вокзалі я стрів Онисима Невечора.
— Приїжджав на похорони родича. Не змогли вилікувати.— Він узявся рукою за вилогу мого плаща, ніби силоміць хотів затягнути в лоно свого смутку.— Після війни лікарі — різники. Значна частина хворих умирає від їх ножів. Поховав та й чекаю поїзда на Станіслав. Так мені якось маркітно: вже нікого нема з родини, зостався сам. А ви звідки приїхали?
— Тиняюсь, ніде прихилитися,— відказав я.
— Ой, живемо як у мішку. Я вам скажу, що лишень на вістрі сокири поліпшення. Я тільки в сокиру вірю.— Він блиснув на мене білком невидющого ока, і мені раптом захотілось одірвати його руку від поли. такий він був непевний і бридкий.—У нас села потроху протестують,— провадив він далі — Було б ще кому на чолі стати та розумно це в силу перетворити. Недавно трапився цікавий випад Приїжджає до села з документом інспектора молодий лов'яга і велить війтові збирати віче. Війт-млака, при землі перед панами повзає, не дуже придивлявся до документа.
На вічі той незнайомець питає людей: «Зброю маєте?» Навколо заминка, мовчать, бояться сказати правду. Тоді незнайомець гукає: «Щоб через годину всі чоловіки і хлопці прийшли зі зброєю, хто яку зберіг. Селяни порозходилися, при вікнах чатують. На вулиці дехто вже показався з обрізом, інші стали виходити, словом, все село зброю винесло. Приходять на майдан, а за тим інспектором ні слуху ні духу. Так сказати, нічого ніби й не сталося, але, з іншого боку, веселіше робиться, бо от як не нищили, а люди своє знають, тримаються напоготові.
— Випадок справді цікавий,— сказав я.— І порозходилися зі зброєю?
— Атож. Війт не посмів одібрати, бо звідкіля йому знати, що то за інспектор. А може, він ще раз приїде? Тут надвоє гадати.
— Це могло бути й провокацією.
— Могло, звичайно,— мовив Невечір якимсь особливим голосом; мабуть, перший видобув обріз, але дотепер не робив подібного припущення.— Та, знаєте, люди бачили по відношенню незнайомця до війта, що це свій хлопець. А втім... У мене знаєте, що було на серці? Я згадав, як не раз вранці ми, малі, лежимо на печі, мати

читати