Завантажити

бачити.
— Підемо? Дивись собі у вікно, поки я вдягнуся.
— Не натвори лиха, лежи.
— Ну не переч,— попросила вона.— Я здорова. І ми з тобою ще нікуди не ходили. Ти сам милуєшся світом божим. Та, правда, ти ж егоїст...
— Облиш ці концентровані характеристики. Егоїст, авантюрист, мракобіс! Може, просто дивак? Чи людина зі страху, як казав Микола Павлюк. Люди зі страху — це створіння неволі, до певної міри дон-кіхоти, частіше терпеливці, зрідка бунтарі. Словом, нині вони в одній личині, завтра в іншій. Та причиною цього є не безхарактерність, а безвихідь, яка штрикає то косою, то вилами, замахується то ціпом, то арканом.
— Це називається «хамелеон».
— Так? Почекай, ще щось мав сказати і забув.
— А може, це викрут? Я готова. Прокопе. Йдемо?
Потіли дахи, в ринвах чулося поцюкування крапель. З підворіття в напрямку до Ринкової площі вели розпливчасті сліди Мигельської. Небагато минуло, як я починав спочатку. І ось я в гіршому стані, ніж був.
— Підемо туди,— показав я в протилежний до слідів Мигельської бік.
— О, ти і в цьому вірний собі! — засміялась Марійка, збагнувши, що мене вабить пройти незайманим тротуаром.
— Я забобонний.
— Даю слово, що ти що-небудь вигадаєш на цвинтарі.
— Можливо.
— Про що ти думаєш?
— Про революцію.
— Ха-ха!
— Не.віриш? От ви, їй-богу! Рівно два роки тому я йшов на розмову зі статуєю Франца-Йосифа, признався одній дівчині, а вона насміялась. А я казав правду.
— Що то була за дівчина?
— Її звали Ревекою. Вона наклала на себе руки.
— Хтось скривдив?
— Доля. Жах— губити себе ні за що. І жахливий суд людини над людиною. Чому бог час від часу не дозволяє злочинцям карати себе самих?
Він став втикати голку в очні ями.
Не слід,— кричав він,— видіти очам тим
Ні мук моїх, ні вчиненого зла...» 41
41 Монолог Едіпа з трагедії Софокла «Цар Едіп».
— Поліцаї ідуть, Прокопе.
— Візьми мене під руку.
Так, мучачись не раз,— багато раз
Вій протикав орбіти, і з очей
Стікала кров на бороду його
Не краплями,— а струмінь проливний
Червоно-чорний полоскав її… 42
42 Там же.
Поліцаї позирнули на мене з зацікавленням. Я був одягнений у стару куртку і, мабуть, здавався набагато старшим за Марійку. Минувши нас, вони обмінялися веселими репліками. Човгання їх чобіт раптом припинилось. Я оглянувся. Вони стояли, дивлячись нам услід, немов побившись об заклад, що ми не батько й донька. Я й сам почував себе ніяково з цією юною лебідкою. Що вона в мені побачила?! Як лишень я буду за це розплачуватись?..
На моєму обличчі, певно, проступили в цю хвилину старечі тіні, як бувало в Тодосія, бо Марійка запитала:
— 3 тобою щось негаразд. Ти ніби хворий?
— Поліцаїв злякався,— відказав я.
Вона похитала головою.
— Ні, коли ти так швидко відповідаєш — кажеш неправду. Я вже переконалася. Це було, коли ти розмовляв з Зоряною Мигельською. Виходить, у тебе є звички, ти не абстрактний продукт суспільства.
— Помиляєшся, це автоматизм.
— У деталях людського життя багато поезії.
— У них все — поезія. Але нині деталі поспіль стандартні.
— Не сперечайся, колорит у характерах завсіди буде існувати.
— Дівчинко! — вигукнув я.— В тому-то річ, що цей колорит нищать злигоднями і неволею. Це перший крок до того, щоб знебарвити і вихолостити народ.
— Мені завжди хочеться запитати тебе,— сказала Марійка, помовчавши,— чого та уникаєш націоналістів. Я бачу з твоїх міркувань, що тебе болить те саме, що і їх.
— Мене душить недоля народу, а їх що болить?
— Тим паче.
— Ось і цвинтар,— сказав я.
Марійка всміхнулася і тісніше притиснула до стану мою руку.
— Ми проходили мимо будинку пір року,— сказав я.— Ти не помітила, в якій позі був Хронос?
— Ні. А що?
— Мені здалося, що його здерли.
— Не може бути.
— Тоді його треба зняти.
— Навіщо?
— Бо плин часу для Львова зупинився.
— Ти сердишся, що ми йдемо на цвинтар?
— Я давно про це мріяв.
— То в чому річ? Га, Прокопе?
— Зима.
— Зима,— повторила Марійка.— А ми не першими прийшли на цвинтар. Дивись, скільки слідів.
— Це розлучені небом прийшли змітати сніг зі своїх близьких. Яка зворушлива турбота!
— Ти бував на львівському цвинтарі?
— Ні.
— Він один з найбагатших у Європі.
— Коли ми хоронили Кривов'яза, я подумав, що цей цвинтар, мабуть, найхарактерніший тим, що в кожному кварталі можна провести чітку лінію між могилами багачів і бідняків.
— Чого ж ти кажеш, що не був тут?
— Я хотів почути, чим ти мене здивуєш. Тепер слухай: це один з найнещасніших цвинтарів у Європі. Його пограбували. Ти зараз побачиш. З гробівців познімали плити і потрошили черепи в пошуках за золотими зубами і перснями; мармурові плити повивозили до Варшави; мідні хрести і підсвічники перелили на гарматні гільзи. Інше: спитай, де могила Павлика,— тобі ніхто не покаже Я можу назвати півсотні

читати