Завантажити

зуби, поляк не поліз би.
Він ні словом не спом'янув, що ж сам робив при тому — нишком кусав губи в шатрі, ховався в кущах чи, користуючись погромом, зрідка виглядаючи з вікна, потрошив скриню якогось селянина. Останнє, мабуть, найвірогідніше. Звідки в цигана ця суконна свита? Запалили хату, і не встиг переодягтися.
— Ні вам, ні нам нема життя,— мовив він, вдовбуючись у стіжок.— Вам ще легше, ви можете пристати на польське.
Я в душі погодився з ним, почав було говорити при Францію, та циган ніяк не міг второпати, який смисл порівнювати Україну і Францію, і, либонь, мав рацію.
Удосвіта я побачив на дорозі господарів. Вони поверталися з поля з веретами; побоялися ночувати дома, коли на обійсті зайшлі люди. Я розбудив цигана.
— Підемо. Ґазди непокояться через нас.
— Ви куди? — запитав циган.
— До Львова.
— Цигана б виселили.— Він розвів настовбурчені вуха смішним собачим рухом і почав відпорпувати свого нагого нащадка.— Де ти, бісове зілля? Вилазь.
Циганча всередині ще дрімало і солодко муркотіло, звісивши голівку, вбрану в густий баранець чорних кучериків. Циган узяв його руками за смаглявий прорешічений стеблами задок і поніс до прив'язаної під сливою шкапи.
Повітря було пронизане терпкою жовтневою студінню, небо затягували хмари. Подекуди проглядали голубі клапті, здавалося, вони кудись пливуть.
— Доброго здоров'я! — кинув циган, виїжджаючи з саду. Я з жахом побачив у його чортячих очах співчуття до себе.— Я їй покажу, шельмі.— Він ударив п'ятою коня.— Вйо-о-а!
Не вбили ні Адама, ні Сідлецького, ні Родзісада. Всі вони почували себе переможцями і ждали нагород. Родзісад розплатився зі мною і дав гроші за місяць наперед. Сідлецький запросив мене на іменини. Я купив йому альбом Рембрандтових полотен, написавши: «В день тридцятиліття гарній душею людині особливо приємно зичити довгих років життя — адже скільки ще добра розцвіте на її слідах».
Ми зібралися у кімнаті Сідлецького. Він уважно перечитав моє віншування, і його обличчя почужіло. Нащось погладивши обкладинку, він поклав альбом на полицю і повернувся назад до столу з тим же відчуженим виразом. Зміну в його настрої помітили. Капітан Опольчик дістав альбом і опустив свої чорні нерушкі очі на посвяту. На чолі його збіглися зморшки. Не підводячи голови, він наблизився до столу і зітхнув:
— Давно мрію до непритомності напитися.
Він справді пив багато і з насолодою. Я б уже дав дуба від тої ведмежої дози, а щоки Опольчика навіть не зайнялися рум'янцем, ніби в його шлунку сидів велетенський солітер, що всмоктував горілку. Крім мене і Опольчика, на іменинах було ще кілька офіцерів з полку. Нашу балачку прикрасили анекдоти. Потім мова зайшла про дівчат. Ренет запропонував:
— Подамося, хлопчики, до дівчат. Я люблю галицьких дівчат. Нехай Петен вважає цю землю російською, та я знаю, куди потрапив.
— Н-ема н-настрою зн-найомитися,— спробував заперечувати Сідлецький.
— А що тут знайомитися! — посміхнувся Ренет.— Я теж зледачів і лиш на готове йду. Поведу на готовеньке. Дівчатка горді, як пави, але ми самі погасимо світло. Одну знаю — очі, мов купіль, не одвернеш голови. А перса — як шпулі. Підемо?
— Д-давай з-закуримо.— Сідлецький тремтячою рукою взяв цигарку.
— Нам, братчики, після росіян і австрійців треба багато надолужувати,— сказав Ренет, кліпнувши.— Тут встигли попрацювати.
— Пп-пане П-повсюдо,— звернувся Сідлецький, наважившись.— В-ви з-з н-н-нами? Які в нього були невинні і щирі очі!
— Мені треба на пошту,— сказав я. Опольчик теж відколовся од компанії. На вулиці він підхопив мене під руку.
— Я їм сказав, що йду вислати жінці гроші, поки дівчата не повигортали,— мовив він і посміхнувся.— Ви справді на пошту?
— Ні.
— Коли дозволите, я вас проведу трохи. Цього Ренета я пік би на вогні. Він з солдатами зґвалтував Родзісадову куховарку. Дівчина славна, не могли покласти, то прив'язали в полі до кам'яного хреста.
— Потім з хрестом прийшла в казарму скаржитись? — запитав я.
— Еге. Ви про це знаєте?
Ні, мені про це начебто ніхто не розповідав. Може, це мені наснилось. А можливо, все-таки я десь чув про це? Докладно я не міг згадати. Хіба через це виснаження і голодові марення я здатний відділити справжнє од видуманого?
Опольчик окинув мене запитливим поглядом.
— Мені сюди,— сказав я, звертаючи в підворіття.
Опольчик, нічого не розуміючи, вилупив очі і, ніби прив'язаний невидимою линвою до того місця, де я його покинув, пішов колом на вулицю і повернувся назад на тротуар. Ще хвилину постояв і, спотикаючись, пішов.
Трагедія прив'язаної Теклі... Згодом її будуть ґвалтувати іншими способами, її поїтимуть винами, будуть напихати цукерками. Почнеться місіонерство — її будуть ґвалтувати святим причастям і ґречними букетами, пам'яттю про родичів і її власним коханням, сподіванням добра і мрією про щастя.
Опольчик хитався тротуаром кроків за тридцять від мене, але я чув сморід його мундира і його

читати