Завантажити

півдумок в своїх напівмареннях
так хочеться все написати і в ранчо
втікти між корів і сховатись та марно

виходить наш Бог

його звати поезія

нам сміху на двох

ніколи не вистачить

вже поле сточилося танком і ранком
і ноги втомилися йти по спечаленнях
його називали і странгером й панком
а він так боявся в любові причалити

ми впевнено думаєм
холодно в осені

туман покриває хрипку тінь конвалії
ці вірші у талії неба

в твоїх геніталіях
мені вже нічого не треба
це сон моя люба подружко

ховаю обличчя у теплу подушку
і хочу в італію. через Сушки.





* * *
Твоє життя - коментар до моїх впевнених віршів:
він може здаватися ніжним і науково-практичним.
Та хочу, щоб знала ти, що якщо я вже вирішив,
то ми днями й ночами відчуватимем нашу дотичність.

Мене сильно романтичного ти зустрінеш з-під поїзда
і скажеш: «Ну давай сьогодні підемо потусити».
І в стріп-барі сто баксів засунеш за пояса,
щоб в приваті дізнатися всі таємниці трусиків.

Я постійно брешу тобі і відверто тебе переконую.
Хочеться інколи самому повірити, але ж ти не віриш.
І сьогодні готовий вклонитися перед іконою,
бо вся ти - коментар до моїх страчених віршів.




* * *

Дорога – це путь у сумну круговерть.
Нас хочуть до глини розтерти.
А я? Я шукаю, як збоченець, смерть,
щоб з нею разом не померти.

І хочеться випить, і плюснути ще,
і хочеться поглядом вивчить.
Твій відданий розум печальних очей
не зможу забрати у відчай.

Ти хто? Ти для мене прийшла у життя?
Придумать для мене дитину?
Не варто так думати, я до нестям
в собі відчуваю щербину

холодних хвороб, і бездумних ночей,
і зраджених друзів, і літо…
Ти хочеш пробачити все? а зачєм?
Мені все одно вже не жити,

бо віри не йму у твої умняки,
і що нас врятують на світі.
По світлому полю ростуть будяки.
Лишається швидко сивіти

і пити ще склянку, і ще не одну,
і вірить в спасенність тілами.
Я ще віддзвонюсь, я тобі маякну
котами на нашім татамі.

В мені прокидається ніжний монах.
Нам треба в останню дорогу,
бо уманська тане у сірих вогнях,
як пам’ятник роберту коху.

Заплющити очі у талій воді,
з’єднатись з цією землею.
Зізнатись в усьому лише беренді
і вічно залишитись з нею.


***
мене забирають зв’язки з тим минулим
ми разом ці звуки на шкірі відчули
омана
залазим у безвісті скайпи і чати
але ми не можемо вже не читати
корана

скажи а ти зможеш удосталь змовчати
коли я наважусь цю гру розпочати
пізно
та впевнено вірити кожному слову
зізнаюсь що я прокричав тобі знову
звісно




* * *
Колючим дротом обпечуть
троянди - губи твого тіла.
Ти так невпевнено хотіла
дивитись в теплу каламуть

і вірить снам, що відпустила
туди, де всі у ніч втечуть…
Лиш вітер спалює мастила
і листя здмухує свічу.



* * *
А ти тримаєш повний кошик слив.
Авто зелене між гілками саду.
Повітря в цвіт дерев кладе помаду
із твоїх губ – ти ними куриш “слімс”
і п’єш вино, й цілуєш мої плечі,
а десь на дні тебе твій чоловік
у келих із граніту виллє сік
під колір твого плаття. Вечір.


* * *
Отак, щоденно засина
земля
пророків та півкроків,
а кава вицвіла. Високі
будинки
сніг перетина,
а десь весна
в труні згубила сонце біле...
Ну як не цілувати тіло
і тінь вина
в мені горить,
як сніг калини,
що тихо плаче в темноту
небес.
А де ж мені знайти оту,
щонічєдину?
Де ти, сину?
такий самотній голос мами
в німім меду.
А десь за нами
ніч переплигне бадилину
старої брами.
Я знайду
в тобі гарячо-ніжну квітку.
Брук тане в шоколадну плитку.
В живиці – кров сосни. Іду
ще від розбитої весни
облич. Облиш
мене на осінь влітку:
смолисто-жовта
ніч.



* * *
зелене сонце гріє береги
максим тадейович
його брунатний пес
навудять риби
небо повне плес
і повен щастя моря голосіїв
та вже зима
не в нас а у росії
вдягає на росу противогаз
анютка свічку ставила за нас
мої гріхи
гріхи перед собою
трава під снігом
теплою водою
росте до нас
модем
як дівчина
з якою перший раз
відчуєш силу бою
за небо
ріки
руки
опущу
у формалін
і там
мільйони щук
їх обкусають
лиш би не кричали
щоб світло
в коридорі виключали
і мили посуд
льоша
папіросу
з кишені витягни
нехай
осінній дим
мене кладе на росяні
покоси
зимових трав і рим
така у нас байда
у офісі заглючила вінда
начальник подзвонив:
ну шо случілось?
день тане під ногами
але тіло
ступає
на засніжену траву
яку б узяти
і в косяк забити
і на всіх забити
і на все
вікно шукає літо
сізо жмурі а місто
не надпите
осіннім холодом
полісся захищатиме поля
від вітру вулиці
таксі за два рубля
різдво святкує в києві німім
долий мені у спрайт
крапаль вина
це місто – це такеє тра-ля-ля
шо ну йо’ на...
але ми й досі в нім.




* * *
Весна така в моїм селі вишневім,
що аж горілка
розтікається по закутках.
все має строк, а вона свій – тижневий,
а потім довго буде в крові – замкнута.
Між буднями ніхто не опочине з нас.
Над горами я маю стяг – малиновий,
а з погляду вода стікає

читати