Завантажити

може, бог і поміг мені скинути недугу, а Гульфем... Гульфем...
Султан ніяк не міг втишити її ридання.
— Так кожну з нас можуть... Бо й хто ми і що ми... Немає ні правди, ні любові, ні милосердя...
— Я тільки спитав кизляр-агу, що роблять з тими, хто продає султана,— виправдовувався Сулейман,— тільки спитав, але не велів нічого...
— Словами не можна гратися, ваша величність... За кожним вашим словом або людина, або й ціла держава. Мені страшно коло вас, і не можу без вас, о боже милосердний!..
— Я звелю добудувати ту джамію і назвати її ім'ям Гульфем,— пообіцяв він.
— Убити, а тоді поставити коштовний пам'ятник? Боже милосердний!..
Вона ще довго плакала, схлипувала, засинала на грудях у Сулеймана, прокидалася, знов скаржилася й схлипувала, голос жебонів, як дощик у молодому листі, здається, за вікнами справді йшов дощ, але не весняний, не на молоде листя, а осінній, холодний і набридливий, хоч у султанську ложницю його подихи й не діставали, тут було сухе тепло від жаровень, що поблимкували червоним з темних далеких кутків, і тонкий аромат від курильниць, та ще мелодійний спів води в мармуровому водограї, вічний голос життя, що тече з безвісті у безвість, з нізвідки в нікуди, незбагненний, як таємнича сутність жінки.
На світанку Роксолана згадала про Кінату, яка десь, мабуть, дрижить без сну в її покої.
— Мій султане,— залащилася вона до Сулеймана,— пожалійте Кінату!
Він не міг пригадати, про кого йдеться.
— Вона не винна в смерті Гульфем. Вона так вас любить, тому й попросилася у Гульфем...
— Ах, ти про цю... Вона схожа на гору халви, яку ось-ось висиплють на чоловіка й загорнуть його тими солодощами навіки.
— Віддайте її кому-небудь в жони, ваша величність.
— У жони? Кому ж?
Звичай такий справді існував, коли султан, розщедрившись, давав своїм вельможам у жони ту чи іншу одаліску ,з свого гарему. Траплялося, що віддавав навіть своїх жон, які не могли народити сина, а народжували султанові самих дочок.
— Я над цим ніколи не думав. Міг би віддати Кіпату, та кому?
Хуррем, мабуть, теж не знала, а може, тільки вдавала незнання.
— А коли Гасан-азі?
— Він яничар, а яничарам одружуватись заборонено.
— Який же він тепер яничар? Він мій довірений.
— Однаково янчар, а звичай велить...
— Змініть звичай, мій повелителю! Хіба ви не Володар Віку і хіба не у вашій волі змінити те, що застаріло? І чому яничарам заборонено мати родини? Це ж варварський звичай! Може, тому вони так часто бунтуються, повстаючи навіть проти султанів?
— Позбавлені .жінок, вони служать тільки війні й державі, і тільки завдяки цьому є пайдосконалішими воїнами з усіх знаних досі.
— А хіба жінка руйнує державу?
Він хотів сказати, що жінка може зруйнувати все на світі, але стримався, згадавши про себе. Що він без жінки? І що йому держава, земля, всі простори, коли не зоріють над ними ці прекрасні очі й не чутно цього єдиного голосу?
— Я подумаю над цим,— сказав він.
Роксолана горнулася до нього, мовби шукала прихисту, ховалася від усіх нещасть і загроз, хоч і що б їй могло загрожувати біля цього всемогутнього чоловіка? Диван, .візири, кати, військо, мулли, беї, паші, прислужники — все це тільки виконавці найвищої волі, а найвища воля — в її руках, і все вершиться у темнощах, у притишених шепотах, у схлипуванні болю й зітханнях радості, без свідків, без помічників і спільників. Може, й недугу послав їй Всевишній на користь і добро, аби ще міцніше покохав її цей чоловік, щоб став її опорою у всьому, слухняним знаряддям, підніжжям її величі, яка починається у ній самій, продовжується в її дітях і не матиме ніколи кінця? Хто може зупинити султана? Валіде?. Великий муфтій? Ібрагім? Сулейманові сестри?
— Мій султане, мені так страшно чогось,— горнулася вона до нього,— так страшно...
Він гладив їй волосся, мовчки гладив, вкладаючи в свою шорстку долоню усю .ніжність, на яку тільки був здатен.
І мовби зглянулося на неї небо. Щойно повернулися з угорського походу Сулейманові візири і яничари, прийшли переможці, грабіжники, убивці, і в мечетях мулли, завиваючи й закочуючи очі під лоба, стали прославляти силу ісламської зброї, помер великий муфтій, світоч віри, оборонець благородного шаріату Зембіллі, який служив ще султанові Селімові, якого боявся сам грізний батько Сулейманів, до засторог якого вимушений був щоразу дослухатися і Сулейман.
Султан із своїми візирами поїхав до палацу шейх-уль-іслама верхи на конях і доторкнувся до тіла вмерлого та до його обличчя, тал ніби хотів перейняти від нього святість, яку муфтій не міг понести на той світ. Слідом за султаном і його візири, всі вельможі так само намагалися бодай пальцем доторкнутися до обличчя умерлого великого муфтія, ніби сліпі або малі діти, і вірили, мабуть, як малі діти, що перейде до них бодай краплина святості від цього чоловіка, наділеного за життя найвищим даром чи то від влади земної, чи то ВІД небесної. Потім візири й вельможі, товплячись один поперед одного, скільки

читати