Завантажити

скарбниця не відкривається навіть для султанші.
— Може, я скоро вмру,— сказала Роксолана повільно,— але я хотіла б помогти тобі в цім святім ділі. Приймеш від мене моє приношення на твою джамію?
— О ваша величність! Хай аллах дарує вам здоров'я і радість для очей! Я молитимусь за вас вдень і вночі! Ви така добра і щедра.
Добра чи щедра? За гроші й за обіцянку незабаром померти можна купити бодай нещиру пошану. І знов називатимуть тебе султаншею і величністю. Роксолана поглянула вслід Гульфем з сумом і ненавистю. На кого зміняв її султан? Здорова й дурна телиця — і більш нічого. Прокляті самці!
За кілька днів прикликала до себе Кінату. Не бачила одаліски давно, але та не змінилася. Так само весела, безтурботна, молода й дурна, як і Гульфем. Біле, солодке, як халва, тіло аж стогнало без чоловічих обіймів.
— Чула про Гульфем, Кінато?
— О боже,— сплеснула руками та.— Моя султаншо, ця лахудра намірилася замінити вас не тільки в султановій постелі, а й на троні! Чи чувано таке? Похваляється, що падишах триматиме її коло себе, аж вона приведе йому спадкоємця, наплодить сипів, як ви, ваша величність! А ця ж товстозада безплідна, як трухлявий пень. Усі це знають, знав і вона, тепер молиться аллахові, щоб послав плодовитість її холодному лону, хоче будувати мечеть — а не поможе ніщо, ніщо й ніколи. Хал навіть вийде за браму Баб-і-Гумаюн і припаде до ніг безсоромного діда Хімет-деде, що сидить там під чинарою і робить гидкі речі з усіма стамбульськими дівчатами, які хочуть понести.
— Щастя, коли жінка в усьому лишається жінкою. Правда ж, Кінато?
— О боже!
— Ти так само справжня жінка, як і я, не те що ця ледащиця Гульфем. Правда ж?
— О боже, ваша величність!..
— А ти, Кінато, хотіла б потрапити на священне ложе?
— Я? О боже! Моя султаншо! Хто б же в гаремі не хотів? Але як, як? Про це страшно й подумати...
— А коли я подумаю за тебе?
— Ви? О боже!
— Купиш це право.
— Куплю? В кого?
— У Гульфем.
— В Гульфем? Як? За що?
— За гроші. Вона потребує тепер великих грошей, а тим часом їх не має, та й навряд чи матиме. Треба помогти їй. А вона хай поможе тобі. Я дам тобі грошей, а ти запропонуй їх Гульфем за право піти до султана.
— О боже! Моя султаншо!
Кіната впала коло постелі, вхопила руку Роксолани, цілувала її, обливала слізьми розчулення і радості.
— Встань і відпусти мою руку, коли не хочеш її відірвати. Бачиш, яка я слаба. Візьми там шкіряну торбинку з дукатами. Вистачить тобі відкупити в Гульфем не одну ніч.
— А султан? Ваша величність, що скаже султан?
— Це вже залежить від тебе.
— О боже!
Коли якоїсь ночі мовчазний кизляр-ага впустив до султанової ложниці білотілу Кінату, Сулейман ледь не кинувся на одаліску з ножем.
— Як ти сюди потрапила? — похмуро запитав він, відступаючи від неї у темряву, так ніби справді остерігався сам себе. Кіната впала на килим.
— Мій султане, я вблагала Гульфем поступитися мені цією радістю.
— Як ти сюди потрапила, питаю?
— Я купила цю ніч у Гульфем.
— Купила? — Султан ляснув у долоні, кизляр-ага зродився у ложниці, мов дух.
— Повтори, що сказала,— звелів Сулейман Кінаті.
— Я купила цю ніч у Гульфем.
— Чув? — підвів очі султан на боснійця.— Твого султана продають, як мішок вовни. Що роблять з тими, хто продає султана?
Він відвернувся, і кизляр-ага мерщій попровадив із ложниці дурну одаліску.
— Щастя твоє, що його величність не згадав про тих, хто купує,— процідив він крізь зуби, штовхаючи Кінату поперед себе в сутінок довжелезного коридора.
А від Гульфем не лишилося нічого. Тільки відчаєний крик посеред ночі в надрах гарему, але які ж бездонні ті надра, щоб вирвався з них крик назовні! Може, й грозилася нещасна одаліска, може, кликала на поміч всемогутнього султана, але ніхто не чув, а євнухи, які зашивали її у шкіряний міх і тягли через ' сади гарему до Босфору, були глухі, пімі, сліпі, бо наділені тільки єдиним даром: слухняністю.
Роксолані вість про смерть Гульфем принесла Кіната. Упала до її ложа, тіпало її всю від ридань.
— О боже, боже! Вбили! її вбили, о боже ж мій! Довго не могла видобути з неї Роксолана, кого ж убили, хоч уже й здогадувалася. Коли ж почула, то сказала:
— Бачить бог, не хотіла я її смерті.
— І я теж не хотіла, о боже!
— Та й хто хотів? — сказала Роксолана й собі заплакала. Вони довго плакали обидві, вже, мабуть, не так і за нерозумною Гульфем, як над своєю нещасною долею, бо хто в гаремі може бути щасливий. Тоді Кіната крізь схлипування і здригання проговорила тяжко:
— Це ж і мене... о боже... ваша величність... вони й мене...
— Не бійся, тебе не зачеплять.
— О боже, ваша величність, захистіть мене, не дайте!
— Кажу: не бійся. Зоставайся у мене. Спатимеш тут. Ніхто тебе не зачепить.
— Чи я посмію, о боже! Ви ж така боляща.
— Я вже здорова, Вже встаю. Не віриш? Ось дивися Справді підвелася з ложа, пройшлася по великому своєму покою, м'яко ступала по пухнастих килимах, дослухалася до тихого дихання найменшого свого синочка, до

читати