Завантажити

щоб вони знов тайкома були переправлені па азіатський берег і ще раз були перепродані.
Навести лад у цьому безладді неспроможна була ніяка влада. Весь Стамбул розділено було на квартали, кожен з них на ніч відгороджувався від іншого брамою — махалі-капу, щоб кожен квартал відповідав за власні злодійства, але не помагали й махалі-капу, ніякі замки й засуви неспроможні були стримати сили мовчазної-івсемогутньої —золота. - -- Ібрагім,повернувшись з угорського походу ,заповзялся навести лад у Століці, сам їздив по стамбульських базарах, особисто допитував упійманих з контрабандою власників босфорських барок — реїсів, сам стежив, як скручують фалакою ноги спровиненим і шмагають по брудних п'ятах воловими жилами, кричав катованим: “Скажеш, хто послав тебе? Скажеш?”
Мотлох стамбульський проходив перед його очима. Дрібні злодюжки — дайси, грабіжники й убивці — каба дайи, нічні сторожі — бекчі, наглядачі печей у банях — кюльханбеї, підмітальники вулиць — ферраші, люди найупослідженіші, відчаєні, зготовлені на все найлихіше, коли б грозився хтось їм пеклом, то й тоді б вони, мабуть, передовсім поцікавилися, скільки там платять.
Провівши кілька годин у приміщенні для допитів, Ібрагім цілий тиждень не міг позбутися враження, що він весь просмердів брудом, нуждою й нікчемністю. Скаржився своїм друзям Скендер-челебії й Луїджі Гріті, венеціанець розкотисте реготав, слухаючи ці визнання. 'Скендер-челебія невтомно повчав Ібрагіма:
— Навіть одна акча, вибита з дрібного злодюжки, може скласти підвалину багатства цілої держави. Сто акча дають аспру, сто аспр дають дукат, сто дукатів — це вже маєток, тисяча дукатів — багатство, мільйон — всемогутність.
— Чому я повинен збирати ці акча для всієї держави! — вигукував Ібрагім, гидливо витираючи руки.— Я не призначений для такої справи!
— А яке призначення вище за збирання, багатства? — питав Скендер-челебія.
— Збирання мудрості, ось!
— Хіба мудрість — це не багатство? Мудрість — то тільки ступінь перед багатством справжнім, перед достатком життєвим, перед золотом.
— Золото? Я маю вже його задосить! — зневажливо кривився Ібрагім.— Хвала аллаху, я зміг повернути тобі твою Кісайю, що вся тхнула золотом, як викинута на сонце рибина дохлятиною, я можу насолоджуватися життям без цього мертвого запаху.
— Тобі дано султанську сестру, яка ще більше пахне золотом,— усміхався в бороду Скендер-челебія.— Тепер ти прикутий до цього металу навіки, і вже не порятує тебе ніяка сила. Золото— найвища святість на цім світі.
— Ти чув? — обурено сплескував руками Ібрагім, звертаючись до Гріті.— Коли б я видав дефтердара імамам, вони звеліли б юрмі побити його камінням. Золото — найвища святість! І хто це говорить?
— Кожен вибирав собі святість де може і як може,— спробував помирити їх Гріті.— Але я купець і вірю лигає в золото. Бо в що ж вірити в цьому ошалілому світі?
Якось зимовою ніччю люди великого візира затримали в Мармарі велику барку, повну овець найцінніших порід: кивирджик, карамай, курджак. Такі вівці призначалися для султанських кухонь і вкрадеш, видно, були саме звідти. Реїс барки, щоб не датися до рук емінів, стрибнув у море й утонув, нечисленна залога чи то викупилася, чи то пішла слідом за своїм реїсом, захоплено разом з султанськими баранами тільки маленького, багато зодягненого молодого євнуха, в якого до того ж знайдено ще й чашу для шербету, па якій виразно виднілася султанська тогра — теж украдено з Топкапи. Придворні майже не попадалися людям великого візира, або ж обдурюючи тих, або ж вчасно відкупляючись, але цей малий євнух не зумів зробити ні того, ні другого, тому про нього було сказано Ібрагімові. Великий візир вирішив допитати впійманого особисто. Звелів одразу поставити того в приміщенні для тортур, щоб” відбити охоту таїтися, прийшов туди весь у сяєві золота й коштовностей, оточений блискучими пажами й тілохранителями, сів на золотий стілець, кивнув волохатим дурбашам, щоб підвели звинуваченого, впівока глянув на мізерну істоту, що, плутаючись у широкому одязі, пробувала дістатися до його золоченого чобота, спитав через губу:
— Ти хто такий?
— Кучук,— пропищала нікчема, тицяючись у підлогу перед Ібрагімовими чобітьми, бо ближче його не підпускали дужі дурбаші.
— Го-го! — реготнув великий візир, а за ним і його поплічники.— Таж і так видно, що ти кучук! Питаю, хто ти?
— Кучук,— не знаючи, чого від нього хочуть, повторив той, круглооко поблимкуючи на грізного пашу і на його підручних катюг.— Так звусь змалку, бо завжди був малий і не ріс ніколи.
— Але ж виріс злочинцем, га! Звідки ти й хто? — тупнув ногою Ібрагім.
Кучук заплакав. Розмазував сльози замурзаною ручкою по маленькому личку, ковтав їх разом з хапливими словами. Хіба ж він винен? Його послав начальник султанських кухонь сам матбах-еміні, як посилав він досі інших поварів і прислужників. Вибрано саме його, Кучука, бо маленький, непомітний, такий прослизне всюди, не попадеться. А він попався. І тепер плаче не тому, що боїться, а від

читати