Завантажити

всепрощаючим і цим безпечним городом...
— Ще ти мені поклянешся,— пообіцяв йому великий візир,— ще я тобі випущу все, що маєш у кишках! Про гарем що знаєш?
— Ваша високість,— заскімлив Кучук,— але ж звідки? Я тільки дровонос. Підкладаю під казани і пильную за вогнем. У гарем можуть ходити тільки хлопчики до дванадцяти років. Навіть євнухів з кухні лише малих туди...
— А ті — що вони знають?
— Хіба ж я...
— Кажи все!
— Аллах часто милостивий навіть до безумних... Вони взнають там і заборонене...
— Ага, взнають. А тоді?
— Хто що чує, хто бачить — несе й розносить... Але ж не я, ваша високість, не я...
— Тобі несуть?
— Хто я? Нікчемний дровонос.
— А коли б став ахчі-уста?
— Хіба про це може мріяти простий смертний? Ібрагім підвівся з дивана, підійшов до Кучука, згріб його за манаття, підняв, труснув.
— Поклянись, що ніде нікому про те, що тут почуєш, ти, вишкрібку...
Не відпускав коміра Кучукового, ще дужче закручував, так, що той захрипів, задихаючись і синіючи. Тоді трохи послабив стиск, гримнув:
— Ну!
— Клянусь,— забелькотів Кучук, сам не знаючи, про що ж має присягатися.— Клянусь небом, прикрашеним сузір'ям зодіаку і днем передвіщеним, клянусь тим, що свідчить, і тим, про що він свідчить. Клянусь тими, що посилаються по черзі й мчать швидко; клянусь тими, що показують ясно, розрізняють вірно, передають настановлення, і прощення, і погрозу. Ібрагім кинув Кучука на килим, витер руки.
— Ти добрий мусульманин.
— Істинно,— пробурмотів Кучук,— аллах той, що дає путь зерну й кісточці.
— Слухай обома вухами,— спокійно промовив великий візир, всідаючись на дивані й підкладаючи собі під спину парчеві подушки.— Ти прийдеш до матбаха-еміні, принесеш йому гроші за баранів. Гроші я тобі дам. Нічого не скажеш ні про барку, ні про те, де ти був уночі. Не скажеш нікому, інакше... Ти поклявся святою книгою, але й без поклятьби я б однаково знайшов тебе навіть під землею... Скажи начальнику султанських кухонь, що виконаєш ще не одне його доручення. І виконуй, поки він поставить тебе справжнім ахчі. Мої люди сприятимуть тобі навіть у незаконних ділах, щоб ти законно здобув собі місце, про яке мрієш здавна. Тим часом маєш доповідати мені і тільки мені все, що довідаєшся про султаншу Хасекі й султанських одалісок. Султан чоловік і користується жонами для вдоволення своїх плотських утіх. Але жони зрадливі, в той чи інший спосіб вони можуть завдати великої образи його величності падишаху, хай аллах продовжить його тінь на землі. Навіть самий задум такої образи — уже злочин. Коли щось запримітиш, почуєш, лиш здогадаєшся, негайно маєш знайти спосіб сказати про те мені...
— Хай очі мої не бачать того, що примушує думати розум,— пробурмотів Кучук.
— Ну! — гримнув на нього Ібрагім.— Я стежитиму за тобою. За найменшу провину з тебе здеруть шкіру найдосвідченіші кати-джеллати. А тепер геть з-перед очей! Стривай, скільки ти повинен принести грошей для матбаха-еміні?
Отримавши гроші, Кучук позадкував від цього страшного чоловіка, який щомиті загрожував луснути від гніву, випередивши строк, призначений йому аллахом. Якби не був ще й досі такий переляканий, то посміявся б від думки про те, якою малою ціною викупив своє життя, за яке цієї ночі ніхто не дав би й щербатої акча. Підслухувати й підглядати за султаншею? Що могло бути простіше? Однаково ж усі вони там, на кухнях, тільки те й робили, знаходячи в цьому своєрідну розвагу і втіху і бодай незначне відшкодування за своє вічне рабство. Вони бачили, як набивають шлунки розледащілі одаліски, самі ж задовольнялися підслухами, підгляданням, забороненими тайнощами. Кожен чимось живиться на сім світі.
Вже коли відпустив євнуха, Ібрагім пошкодував, що не звелів дати тому хльости бодай для годиться. Для більшого переляку. Донощиків мав задосить і без цього нікчемного Кучука. Але то були платні улаки, їхня запопадливість вимірювалася кількістю грошей, які вони одержували. Цей доноситиме за страх. Щоразу сподіватиметься, що позбувається цього страшного почуття, продаючи чиюсь душу (може, й Роксоланину), не відаючи в своїй обмеженості, що від страху порятуватися йому вже не дано. Але щоб чоловік відчув що це лиховісне почуття розростається в ньому, мов могутнє отруйне дерево, його треба іноді бити довго й тяжко. Небитий не знає страху. Від таких людей пуття не жди. Мабуть, і держава, населена самими небитими людьми, довго по протримається і завалиться, ще й не розквітнувши, як буйний папоротник, не закорінений у землі.
Ібрагім мало не гукнув огланам, щоб наздогнали й завернули Кучука для довершення розправи. Втішив себе думкою, що євнух не мине його рук. Бо як подумати, то чи не однаково, коли чоловік буде битий.
 
БРАМА
 
Вона часто думала (а може, то просто ввижалося, а може, снилося?): а що, коли поставити в полі, в пустелі, на просторі велику браму? На спомин душі, як ставлять джамії, імарети, медресе, дервішські притулки й гробниці-тюрбе. Колись ходжа Насреддін буцімто отримав од

читати