Завантажити

тихого дзюркоту води в мармуровому водограї, раділа, що вона живе, що здоров'я повертається до неї, без кінця повторювала чиїсь вірші: “Чи лев ти, чи осел, орел, а чи ворона — кінець у всіх один: землі холодне лоно. Впадеш як стій і не струснеш із себе ні миші, ні змії, ні тлі, ні скорпіона”. Хай вмирає хто хоче, а вона житиме далі! Вона ляснула в долоні.
— Одягатися! — крикнула до Нур, яка з'явилася у покої.— Одягатися! Все червоне! Викинь оці жовтяки. Щоб я не бачила більше нічого жовтого. Звідки воно тут понабиралося?
— Ваша величність, ви так хотіли,— несміливо нагадала дівчина.
— Хотіла — тепер не хочу! Тільки червоне! І більше нічого, ні прикрас, ні золота, нічого, нічого! Червоний шовк, як кров, і я в ньому червона, мов ранкова троянда!
Вона зривала з себе сорочку, шаровари, металася гола туди й сюди, світила тугим зграбним тілом, на якому звабливо кругліли важкі півкулі грудей, аж важкотіла Кіната, забувши про свої страхи, замилувалася нею і зітхнула голосно, може, заздрячи цій стрункості й легкості, яка не пропала в Роксолані навіть після тяжкої недуги й пригніченості духу і, мабуть, не пропаде ніколи, бо такі тіла мовби не піддаються ні часові, ні старінню, ні самій смерті. Роксолана почула те заздрісне зітхання, зупинилася перед Кінатою, так ніби вперше її тут побачила, але вмить згадала, все згадала, засміялася:
— Ти й досі боїшся? Не бійся нічого! Це я тобі кажу! Чуєш? Присіла до столика для писання, вхопила аркуш цупкого
паперу, швидко мережила його зміїстими, буквочками, так само
маленькими й зграбними, як уся вона:
“Ні суму, ні печалей не збагне ніколи те серце, що зросло на вільній волі. Хіба про пташку в клітці згадує хоч раз той, хто гарцює на коні у чистім полі? Мій володарю! Пишу Вам, і серце моє розривається від туги й розпачу. Що я наробила, і чим стало життя моє без Вас, володарю мій, світло очей моїх, ароматне дихання моє, солодке биття серця мого? Хіба не наші закохані голоси розлунювалися ще недавно в пахучому повітрі священних палаців і хіба не заздрили нашим обіймам навіть безтілесні привиди? А тепер любов наша задихається без повітря, умирає від спраги, лежить у знемозі, її терзають хижі звірі, і чорні птиці смерті кружляють над нею. Відженіть їх, мій володарю, моя надіє, мій найбільший захиснику на цім і на тім світі! Пожалійте малу Хуррем, сховайте її у свої могутні обійми!”
Склала лист, запечатала воском, притиснула до нього перстень з печаткою, тицьнула Нур.
— Миттю до кизляр-аги, нехай передасть його величності падишаху!
А Сулейманові тої ночі приснився сон. Ніби Роксолана уникає його, лукавить, зникає кудись із молодим румелійським нашою, знов вертається, сміється до султана: “Я ж його не цілувала. Він мене, а не я його!” Ніяке могуття не могло порятувати від безсилості перед жінкою. Він прокинувся переповнений безсилою люттю. Знайти того пашу! Не знав, як його звати, чи є на світі той паша, але був 'переконаний: знайде й знищить, бо володіє найвищою владою, а влада коли й не завжди може творити й народжувати щось нове, то в нищенні перешкод не мав ніколи. І люди відповідно діляться ,на катів і на жертви, і це найсуворіша правда цього світу. А він? Хто він? Кат чи жертва? Перед цією жінкою не був ні тим, ні тим. Не кат і не жертва, а просто закоханий у жінку — ось третя правда на світі. Святість без бога, досконалість без віри ,й надії — ось жінка, але не кожна, а тільки така, як Хуррем Хасекі, а може, тільки вона єдина.
І коли вперше після недуги й після гінких слів, мовлених до нього, знов побачив Роксолану, побачив, як іде вона до нього, уся в летючому червоному шовку, зовсім невагома, мовби й не доторкуючись до землі, то заплющив очі від страху, щоб вона не пропала, щоб не була маною. Знов розплющив очі — вона йшла до нього. Йдучи, лишала золоті сліди. Таке враження від її ніг і від усього її тіла. Плачучи й здригаючись худенькими плечиками, упала йому в обійми, і він не знав, що сказати, тільки дихав голосно й часто, збентежений і безпорадний.
Ще була квола, ще не повернулися до неї щедрі її сили, тільки дух горів у ній і високе полум'я обпалювало Сулеймана, обіймало паланням і його сувору, 'тверду душу.
— Мій повелителю, мій падишаху,—'стогнала Роксолана, чому так багато горя на світі, чому, чому?
Він не знав, про що вона і що їй відповідати, голубив її, гладив щоки, волосся.
— Чому довкола вас убивства й убивства?! І вже смерть приходить і сюди, у священну недоторканність Баб-ус-сааде, чому, навіщо?
— Яка смерть? Чия? Він не знав і не розумів.
— Це ж ви звеліли вбити Гульфем?
— Гульфем? Я не велів.
— Але її вбито, мій володарю.
— Я не хотів її смерті.
— Безвинна її душа вже в садах аллаха, а ми на цій землі і руки наші в крові по лікті. Ваша величність, Гульфем хотіла спорудити на вашу честь велику джамію, поставити дар своєї любові до вас, для цього й збирала гроші... Я, в тяжкій недузі своїй, уже й не сподіваючись на одужання, теж дала свій внесок на це благочестиве діло,

читати