Завантажити

Ібрагім усамотнювався з султаном, пригравав йому нових мелодій на своїй віолі, розважав мудрими бесідами, пригощав рідкісними угорськими винами, які щедро лив Янош Запойяї перед звитяжцями, виторговуючи собі корону;
знайшов у палаці портрет покійного короля, на якому Лайош був зображений на повний зріст, у червоному королівському одязі, але такий блідий і немічний, ніби передчував свою близьку загибель. Перед тим. портретом, сп'янілий від вина, від перемоги і безконечних милостей султанових, пізньої ночі, присвічуючи тьмавою свічкою, Ібрагім виголосив блюзнірську промову, намагаючись потішити Сулеймана, який що далі, то дужче впадав у незрозумілий сум.
— О священна плоть, біла перлина стількох каратів, скільки часток рухається в сонячних променях перед моїм зором, возведена всевишнім на вершину почестей і скіпетром своїм повеліваюча ратями могутності! Я, жалюгідний мурах з комори твоєї, черв'як з плоду твого, що поселився у великому достатку здобутих тобою крихт і такий несхожий з тобою в нікчемності своїй, що ледь можу бути помічений зором твоїм, прошу тебе, повелителю голови моєї, в ім'я зеленої луки, на якій радісно спочиває душа твоя, вислухати опечаленим слухом своїм те, що викажуть тобі уста мої, щоб отримав ти вдоволення за беззаконня, вчинене тобою, коли ти насмілився стати супроти Володаря Віку, його величності...
— Не треба,— махнув йому рукою Сулейман,— замовкни. Гріх.
Спритний Ібрагім встигне згодом вигідно продати портрет угорського короля, і він опиниться далеко на півночі, аж у замку шведського короля Густава Вази, який заповзявся зібрати в себе зображення усіх володарів Європи, вельми пишаючись з того, що й сам потрапив у таке вишукане товариство. Ще через кілька століть меткі гіди в похмурому залі шведського замку Гріпсгольм показуватимуть знудьгованим туристам зображення нещасного угорського короля, кепкуючи з його передчасного народження і ганебної смерті в трясовині.
Але Сулейман нічого не знатиме ні про долю портрета, ні про кепкування нащадків. У глибокій меланхолії, викликаній незвичним листом Роксолани, переправиться він через Дунай (знов був міст, за спорудженням якого султан спостерігав без будь-якої радості) і повільно піде через усю угорську землю, несучи пожежі, руйнування й смерть, аж поки знов не прискочать гонці з Стамбула й не вручать йому нове послання від Хуррем із словами: “Моєму пробитому серцю немає на світі ліків...” І знов світ заграв барвами, засяяло після багатомісячних дощів сонце, захотілося жити, і султан навіть змилостивився над переможеними, оголосивши, що всі невірні можуть відкупитися від неволі й від смерті за визначену плату.
Коли на початку жовтня Сулейман коло Петроварадина перейшов Дунай, із Стамбула прийшла вість, що Роксолана народила йому четвертого сина. Він послав щедрі дарунки султанші й фірман про надання новонародженому імені Абдаллах, себто угодний аллаху, раб Всевишнього, але вже за кілька днів знов прискакали гонці з сумним повідомленням про те, що малий син, не проживши й трьох днів на світі, відійшов у вічність, а султанша Хасекі від горя й розпачу тяжко занедужала. “Істинно: те, що вам обіцяне, настане, і ви це неспроможні послабити!”
Султан залишив військо, залишив усе на світі, без перепочинку поскакав до столиці, знов, як і колись після Белграда, не дбав про тріумф і величання, мерщій квапився до Стамбула, тільки тоді гнала його незрозуміла туга, а тепер — пристрасть і тривога за життя найдорожчої істоти на землі.
 
ГАРЕМ
 
Повітря було задушливе й тяжке. Не помагали куріння і розбризкувані бальзами. Від них було ще тяжче. Запах тління й смерті. Малий Баязид, який гойдався у срібній колисочці, втупився у султана чорними оченятами, тоді злякано заревів. Смаглявотіла нянька кинулася була до дитини, але Хур-рем кволо махнула рукою, щоб та не чіпала Баязида. Хай поплаче. Лежала на постелі зеленій, як трава, уся в жовтому єдвабі:
довга сорочка, широкі шаровари, сама теж жовта, ніби натерта шафраном, аж Сулейман злякався:
— Хуррем, що з тобою? Ти недужа?
— Навіщо ви прийшли? — спитала вона холодним голосом.— Я вас не кликала.
— Хасекі!
— Ніяка я вам не Хасекі.
— Хуррем!
— І не Хуррем.
Тепер і він розгнівався. За ним внесли безліч дарунків, порозставлявши скрині, євнухи мерщій забралися геть, а ця дивна жовта жінка мовби хоче, щоб забирався геть і він, падишах і повелитель усього сущого.
— То хто ж ти така? — спитав він з загрозою у голосі.
— Настася. Коли вмру, то стану знов Настасею, як була у рідної матусі.
— Я не вмію вимовляти таких імен.
— Ах, ви не вмієте! — Вона рвучко звелася на лікоть, різонула його поглядом, провела по ньому очима з ніг до голови.— Не вмієте? Це ж грецьке ім'я. А ви із своїм греком — умієте? Умієте?
— Облиш його,— намагаючись заспокоїти недужу, сказав султан.
— Облишити? А ваші гіркі слова через цього грека? А ваша немилість до мене? І це облишити? Все в мені вмерло від тих докорів. І маленький Абдаллах умер. Зазнав

читати