Завантажити

прикрості й горя ще в “моєму лоні. І вмер.
Вона заплакала, крізь сльози, крізь схлипування виштовхувала поодинокі слова:
— Це ви... Це все ви... з своїм... греком... з ним усе... Він присів коло її ложа, спробував узяти руку Хуррем. Рука легка, вся у вогні, хотів поцілувати ту руку, але Роксолана висмикнула.
— Не чіпайте мене! Нещасне дитя... Може, ви зможете його воскресити? Може, хтось на світі зможе? І я теж помру! Не хочу жити більше, не хочу, не хочу!
Малий Баязид, почувши материн плач, заревів ще дужче. Сулейман спробував утихомирити сина, але Хуррем закричала на нього:
— Не підходьте до нього! Ви хочете згубити ще й Баязида! Я знаю, я все знаю! Ви хотіли б бачити мертвими всіх моїх синів, щоб лишився той — від черкешенки, від тої товстої гуски...
Це вже було понад усі сили. Сулейман гнівно випростався. З клекотом у горлі промовив:
— Я так поспішав до тебе, кинув усе. Тепер бачу: даремно. Видужуй, тоді поговоримо. Тобі потрібен спокій. Коли почуватимешся краще, поклич мене — я прийду.
— Покликати? — Вона засміялася болісно, зловтішно.— Покликати вас? Чому б мала вас кликати?
Він тихо вийшов, дивуючись своєму терпінню. Досі вважав, що знав Хуррем, як самого себе. Але жінка ніколи не може бути знана занадто. Чоловік усе життя шукає чогось у жінці, заглиблюється в неї, і ніколи це не набридає. Коли це жінка. А коли отака жовта тигриця? Може, вона справді тяжко недужа?
Сулейман прикликав кизляр-агу й спитав, чи оглядали султаншу Хасекі досвідчені лікарі. Той сказав, що султанша нікого не підпускає до себе. Звеліла не приходити навіть йому, кизляр-азі. Жоден з євнухів не сміє поткнутися в її покій. Тільки мала нянька й темношкіра служебка Нур.
— Ти відповідаєш мені за життя султанші,— спокійно сказав султан.— Маєш щодня, щогодини приносити мені вісті про її здоров'я.
— Вона не пускає мене в свій покій,— похмуро повторив кизляр-ага.
— Як же вона це робить?
— Сказала, що вб'є мене, коли я поткнуся.
— І ти злякався?
— А хто не злякається її величності?
— Гаразд. Іди й роби, як велено.
Ефіопка Нур тим часом витирала Роксолану губкою, змоченою в оцті з мускусом. Нур була зовсім молоденька, з тонким станом, пласка, як дощечка, в животі. Вона спала коло порога Роксоланиного покою, носила їй їсти, перевдягала, її маленькі дужі рученята робили все швидко, вміло і вправно.
— Я все чула,— тривожно шепотіла вона на вухо Роксолані.— Навіщо ви так із султаном? Хіба можна гримати на самого падишаха?
— А ти б не підслухувала.
— Воно само підслухувалося. Я кружляла біля дверей, щоб ніхто не підкрався, бо ці євнухи так і шастають, у кожній бганці запон по євнуху, а то й по два. Я не підпустила жодного, а сама все чула. Ви так на нього, так!.. А що, коли він розгнівається? — Вона замовкла й почервоніла, тобто потемніла лицем ще більше, це й було в неї почервонінням.
— Ну, що ти хотіла сказати? Кажи.
— Я подумала... Про це страшно й подумати. Коли падишах за цей час, поки ви... Візьме до себе якусь з одалісок, і та народить йому сина...
— І стане султаншею теж?
— Я не наважуюсь промовити таких слів, але що, коли...
—— Ти думаєш, тут, у гаремі, хтось міг би мене замінити?
— Ваша величність, гарем повен одалісок! І кожна мріє про султана! Всі мріють про султана, бо що їм ще лишається!
— А ти? І ти мрієш?
— Чому б мала не мріяти? Хіба ви не милуєтесь моїми грудьми? І хіба не втримають ці груди чоловічої голови, яка ляже на них?
— То ти хочеш моєї смерті?
— Ваша величність! Що ж я без вас?
— Мовчи. Не ти, так інші. Гарем напханий негідниками й негідвицями. Всі тільки й ждуть моєї смерті. Тепер, коли я прогнала султана... Ти не носитимеш від сьогодні мені їжі.
— Ваша величність!
— Гадаєш, я хочу вмерти голодною смертю? Ні, я житиму! Житиму всім їм на зло! Ти готуватимеш мені їжу тут. Для мене й для маленького Баязида. Вони можуть отруїти Мехмеда, Селіма й Міхрімах, але Баязида я не дам, він найменший, він ще коло мене, його я не дам нікому... Він стане султаном і помститься за свою матір!
— Ваша величність...
— Ну, що ти хочеш сказати?
Нур не могла підвести на неї очей.
— Ваша величність. Я знаю, які страшні бувають отрути. Треба або вірити в свою долю, або...
— Або?
— Я готуватиму тут, у вас перед очима, але вони можуть прислати отруєне м'ясо, рис і приправи.
— Ти різатимеш баранів і курей теж тут, перед моїми очима.
— Воші дадуть отруєні ножі.
— Я сама чиститиму й гостритиму ножі. Я все вмію.
— Вони пришлють отруєний посуд.
— Ти пектимеш м'ясо на вогні без посуду.
— Вони зможуть отруїти й вогонь, бо можна отруїти дрова й вугілля, усе на світі можна отруїти, ваша величність! Мала ефіопка гірко заплакала від безсилля і горя.
— Не плач,— втішила її Роксолана.— Мене ніхто не отруїть. Моє тіло відштовхне отруту. Хіба ти не бачиш: воно напнуте, як струна. А коли не тіло, то дух мій відкине все. Хай усі знають про це! Мій дух! Мій незламний, мій безсмертний дух!
Але тіло її лишалося недужим. Якісь хворощі

читати