Завантажити

сказав майже благальне.
— А коли хочу стояти!
— Холодно ж.
— А холодно — то зроби мені тепло, якщо ти такий!
Відчуваючи, що чинить найбільшу дурницю, на яку тільки спроможен, Ярослав підступив до Забави, рвучко скинув з себе шкіряний дебелий плащ, яким захищався від дощу, обгорнув ним дівчину, а сам лишився у своєму дорогому князівському вбранні, певно, був безмірно смішний і жалюгідний: стоїть під дощем бородатий чоловік у шитому золотом корзні, у барвистих, саджених перлами чоботях, з коштовним мечем і так само коштовним мисливським ножем на широкому поясі, поцяцькованому важкими срібними украсами.
Однак спершу було саме тільки відчуття приємності, доброго діла, спершу він у цілковитому забутті дивився на дівчину, весь віддавшись темному плину пристрасті, а думка про себе, почуття незручності й сорому з'явилося тоді, коли позаду запирхали коні, заляскотіла в струмку вода під копитами, пролунав такий набридло знайомий голос Коснятинів:
— Пресвітлий князю, насилу знайшли тебе!
Ярослав повернув до посадника стемніле від ненависті обличчя. На нього дивилися мертві очі оленя, перекинутого через луку Коснятинового сідла. Забава з цікавістю переводила погляд із князя на посадника, ждала, що буде.
Але вмішався третій, про якого всі забули. Заволохатілий чоловічок просунувся між князем і посадником, який силкувався злізти з коня, але ніяк не міг випручатися з-під оленячої туші.
— То ти князь? — спитав чоловічок Ярослава. — Чом же не повідав, хоч би на коліна перед тобою впав. А тепер пізно. Розхотілося.
— Іди з-перед очей, Пеньок, — порадив йому Коснятин.
— А чому б мав іти, коли то моя хижа.
— Може, й дівка твоя? — Коснятин нарешті зліз з коня, виважував на плече оленя.
— Таки ж моя. А тільки тобі — дзуськи! — Пеньок скрутив волохату дулю, здалеку показав її посадникові.
— Не вештайся під ногами: потопчу! — гримнув на нього посадник, несучи впольованого оленя до князя. — Кланяюся тобі, князю, цим оленем...
Ярослав збагнув, що суворість тут недоречна, треба було зводити все на жартівливу пригоду, тому відступився з дороги, показав на Забаву.
— Подаруй свого оленя дівчині.
Посадник, зраділий, що князь не став вимовляти йому за пїдглядництво (бо як інакше можна було пояснити його з'явлення в лісі після того, як Ярослав побажав їхати на лови без будь-чийого супроводу), поклав оленя до Забавиних ніг, вклонився дівчині.
— За княжим велінням. Даруємо тобі.
— А нащо він мені?
— Княжий дарунок, — поважно нагадав Коснятин.
— Берн, дурна дівко! — гукнув Пеньок.
— Князь наш щедрий, — сказав посадник.
— А хай би князь і оббілував, — засміялася Забава.
— Зроблять те за нас, — сказав поважно Коснятин.
— А я хочу, щоб князь, — вперто повторила дівчина.
— Коли так, то й я сам можу. — Посадник знав крутий Ярославів норов, боявся спалаху, який міг от-от вибухнути.
— Ні, вже нехай сам князь. Чи, може, не вмієш, князю? Батьку, поможи нашому...
— Не треба помочі, — сказав просто Ярослав, — сам зроблю...
— Князю, — докірливо мовив посадник, — як же то?
— Мін клопіт!
Варяги скочили з коней, щоб занести оленя до хижі, але Ярослав спинив їх порухом руки, сам звалив собі оленя на плечі, легко поніс його до дверей.
— Відчиняй, — крикнув Забаві.
Сам почувався молодим і дужим, як олень у непролазних пущах. Дзвінка сила струмувала йому в кожній жилочці. Не було нікого на світі. Тільки він і ця дівчина — мов божий дарунок і безсмертний гріх?
— Несіть ялинячта! — ще гукнув назад до варягів і посад-никових ловчих, а Забаві звелів: — Розводь більший вогонь! Багаття! Жару!
Сміливо розрізав шкуру на вбитій тварині, вправними рухами став білувати тушу. Пахло хвоєю від підстилки, зробленої варягами, а йому здавалося, що то пахощі Забавин. Варяги взялися розкладати багаття посеред хижі, шкварчала вода на мокрих дровах, густо стелився ядучий дим, а Ярославові вимальовувався з того диму образ дівчини, до пори схованої десь у протилежному кутку. Дрова розгорілися, Коснятин звелів принести з тоболів бочоночок, повний міцного меду, дістав з-за халяви обкованого сріблом рога, підніс першому князеві, але той плечем показав на Забаву, дівчина відмовлятися не стала, вихилила ріг, обтерла губи, сказала:
— Смачно.
Дрова тріскотіли, полум'я звивалося аж до самої димової сітки під стелею, в хижі стало світло, випили, здоб зігрітися, і князь, і Коснятин, і варяги, і ловчі, перепало й Пенькові. Ярослав швидко порався з оленем. Забава, відійшовши ще далі, розчісувала простим дерев'яним гребінцем волосся, воно в неї, мабуть, пахло дощем, лісом, чистотою і ще чимось, чим тільки й може пахнути волосся в такой небувалої дівчини. Князь добрався вже до оленячих нутрощів, його руки натрапляли на загуслі кім'яхи крові, блукав пальцями в теплому, слизькому, страшному на дотик, потім недбало викладав нутрощі в підставлену Пеньком велику череп'яну миску, потім вирізав з туші найсоковитіші шматки і передавав їх Забаві, розчесаній, вимитій, відсвіженій, у сухій

читати