Завантажити

приречену на неуспіх, однак цього разу небо послало їм винагороду за їхню віру й терплячість, бо не проскакали вони й поприща, як олень на всьому бігу впав, так ніби провалився крізь землю. Варяги кинулись туди, вважаючи упольованого звіра своєю здобиччю, але з другого боку загала-лайкало, кілька вершників вирвалися з вільшаника напереріз варягам, і ті несамохіть притримали коней, бо серед верхівців упізнали посадника Коснятина.
Коснятин, супроводжуваний своїми ловчими, виїхав назустріч Ульву і Торду. Впоперек сідла поперед себе тримав оленя, спливаючого кров'ю, сам увесь був у крові, шапка йому збилася набік, в русявій бороді заплутався жовтий листок з берези, де й поділася чепурність і прибраність посадника. Зате був радий Коснятин і торжествуючий, вивозячи назустріч княжим охоронцям свою здобич, хотів похвалитися перед князем своєю вмілістю й здобичливістю, але враз смикнув за повіддя, не запримітивши посеред варягів Ярослава, здивовано поспитав:
— Де князь?
Варяги схитнули плечима: хто ж йаго відає?
— Ви ж з ним їхали!
Торд хоч непевно змахнув рукою, а Ульв дивився на посадника з такою байдужістю, мовби ні сном ні духом не відав про існування якогось там князя.
— Де він? — не відставав Коснятин.
— Звелів нам їхати, — врешті спромігся на слово Торд.
— Куди?
— Я забув, — щиро мовив варяг. — Сказав нам: під... кудись під... а куди?
— Може, під три чорти? — засміявся врешті й посадник.
— А таки, мабуть.
— То де ж його шукати?
Варяги визнали за ліпше знову змовчати.
А Ярослав тим часом, досхочу наблукавшись і втративши будь-яку надію вибратися з осточортілого Звіринця, забачив попереду за обрідними деревами на невисокому піщаному бугрі стару хижу. Щоб добратися до пагорба, довелося переїхати через струмок, який в суху погоду, мабуть, ледь жебонів, а тепер розлився каламутними водами, мовби й справді щось путяще. Кінь обережно переступав ногами, вибираючи, куди стати, він був аж занадто обережний, чого не скажеш про верхівця, на якого знов найшла морока, знов темно завирувала в ньому кров, не зауважуючи дощу й багнюки, знову жив він пронизливими пахощами того ясного осіннього лісу, де вперше спіткав дивовижну дівчину, що вирвала його з багатолітньої сплячки, пожбурила в світ гріховний, склубочений, дикий, але ж водночас який спокусливий.
Кінь, вибравшись нарешті на піщаний схил, радісно заіржав, і, мовби зроджена тим конячим покликом, з хижі виповзла на світ божий чудернацька постать. То був невисокий, обідраний дощенту чоловічок. Замість корзна мав на собі якусь луб'яну покривку, що мала захищати його, видно, від дощу, а може, слугувала й за одіж на зиму. Ярослав під'їхав ближче. Не хотів бачити тут жодної живої істоти, окрім тої, заради кого подався до лісу, отож не мав у душі бодай крихти милості чи жалю до цього упослідженого обдертюха. Не розжалобили князя ні добрі, майже дитячі очі незнайомого, світлі, як весняна днина, ні сколошканий рудуватий заріст, у якому ховалося, певно, ніколи ге вмиване лице, ні подобизна зброї, триманої чоловічком у брудній правиці, — обпалений з одного боку гострий дрючок, що мав слугувати за списа.
— Хто такий? — грізно поспитав князь, мало не топчучи чоловічка конем.
— Ловища... доглядаю... — несподівано дзвінким, молодим голосом відповів той.
— А чому такий... розтерзаний?
— Бо ж тільки у вовка золота головка, — сміливо глянув той на князя своїми нестерпно ясними очима.
— Холопе! — гнівно крикнув Ярослав, підіймаючи коня над доглядником. — Та чи відаєш?
Не договорив, бо відхилилися в хижі грубо збиті з обаполів двері і на порозі стало біле видиво.
Стояла, незважаючи на холоднечу, в самій полотняній сорочці. З просторого вирізу ніжно випростувалася тонка прекрасна шия, нічим не вкрита русява голівка недбало виставлялася під дощ; неначе зраділий, дощ припустив ще дужче, щедро лився дівчині на голову, стікав по обличчю, по шиї, вільно впливав у той недоладно широкий виріз, аж князеві захотілося кинутися й прикрити дівчину від холодних патьоків, мав би вхопити її в обійми, занести до теплої хижі, занести на край світу.
Він забув про чоловічка, не спробував навіть здогадатися, що то міг бути батько Забаві, просто поминув його, як стовп або кущ, зістрибнув з коня і, засоромлено якось зціджуючи жменею воду з бороди, підбіг до Забави.
— Ще приїхав, — без подиву відзначила дівчина.
— Здрастуй, — сказав князь.
— Чого забився в таку непогодь? — Вона відверто глузувала з нього. Ярослав, змішаний, мовчав.
— То що повідаєш? — вже суворіше поспитала дівчина.
— Може... — князь не знав, що й казати, — може, хоч води напитися даси...
— Он її скільки, води, — повела вона рукою ї сама вже аж лисніла від води.
— Намокнеш, — нагадав їй Ярослав.
— Не глиняна.
— Застуда візьме...
— Хай вона моїх ворогів візьме.
— А хіба в тебе є вороги?
— Ав кого їх нема? То вже й не людина, якщо ворогів не має.
Він здивувався її вгадництву: те саме думав сам ось уже скільки днів.
— Не стій на дощі, —

читати