Завантажити

братів-імператорів Василя й Константина. Певно, потрібна йому була як закладниця для миру з ромеями, але Рогніда вбачала в тому самий тільки блуд свого мужа, в безсилій злості спостерігала, як Володимир рік тому виходив аж до порогів, ждучи приїзду Анни, але прождав марно до самої зими, повернувся до Києва лихий на всіх близьких і далеких, а як тільки зійшла крига з Дніпра, спорядив похід на Корсунь і довго звойовував місто, а потім ще ждав, поки імператори з Царгорода пришлють йому Анну, і, нарешті, повернувся до Києва з новою жоною, з царицею, і сам уже не просто собі князь, а мовби цар усієї землі Руської, яку скупчив і утвердив своїми походами та дбанням, і отак уночі, просто з походу, з духом далекої дороги й склубоченими в бороді пахощами від заморської царівни, прийшов до Рогніди, розбудив Ярослава, якому снилося, що його душить непогамовний сухий, колючий кашель, сказав, не сідаючи, стовбичачи в напівтьмі, в розблиску двох свічок, запалених коло Рогнідиного ложа:
— Маю жону, царицю Анну, і не можу тепер мати більше нікого, так велить новий мій бог Христос, але тебе не хочу обндити. Вибери собі мужа, якого забагнеш серед моїх вельмож.
Тоді Рогніда зіскочила з ложа, стала навпроти князя, у довгій білій сорочці, висока, струнка, здавалося, вища за князя, закрила його від Ярослава своєю постаттю, він бачив саму тільки матір і чув тільки її голос:
— Була-бо царицею і не хочу бути рабою нікому на землі, а лиш богові!
— Ти княгиня! — закричав малий князь так, як він кричав тільки на Будия.— Воістину ти цариця всім царицям, моя мамо!
І він відчаєно виштовхнувся руками з нагрітої постелі, — руки мав напрочуд дужі як на його вісім літ, силою дорівнював чи й не дорослому мужу, — поштовх рук був такий несподіваний для нього самого, ідо він сів і простягнув ноги, як то роблять усі здорові люди, а потім подався на край ложа і вже не міг стриматися, вже ноги самі послизнули по м'якому хутрі, вже відкинуто легку ковдру з білячих шкурок, і вперше в своєму житті князь Ярослав без сторонньої допомоги, сам став на ноги й стояв, зчудовано стояв, не падав, хоч все в. ньому колотилося й клекотіло від страху й напруження, все напнулося в ньому — от-от перерветася і він помре, але нічого протиприродного не ставалося, дивна сила втримувала його на ногах, князь Володимир дивився на свого сина з відвертим страхом, Рогніда теж озирнулася, побачила Ярослава на ногах, зойкнула, кинулася до сина, обхопила його за плечі, щоб не дати впасти, але він стояв і далі, навіть зміг спробувати відгорнути від себе матір, але зробив те для годиться, н-е мав сили ні на що більше, окрім цього першого в житті стояння на власних ногах, не міг навіть промовити слова, та де там слова — звуку бодай видати з себе не зміг би.
Князь Володимир ще трохи постояв остовпіло, потім важко повернувся й хильцем посунув з палати.
А Ярослав відтоді почав потроху ходити, підтримуваний і навчений веселим пестуном, але намагався робити те потай, щоб ніхто не бачив, бо мав качину походу, ноги йому йшли врозтіч, все гойдалося перед очима, і якби не його неймовірна впертість, то чи й навчився б як слід ступати по землі, але мав невичерпні заряди наполегливості, яка передалася йому чи то від численних навчителів, чи то від батька, що в своїх державних ділах не знав ні впину, ні спочинку, чи то від матері з її невтишимою зненавистю до князя Володимира.
Так відтоді й затямив собі: треба бути впертим в усякому ділі — і в зненависті, і в любові, та навіть у дріб'язку.
...Князь Ярослав сидів над гарним озерцем — синювата латочка серед старих білих беріз, сидів уже давно, не помічав, що його чоботи з дорогого тіму, саджені по швах і на підборах самоцвітами, глибоко вгрузли в м'яке дерновиння і в ямки набігло води, м'яка шкіра розмокла, ноги князеві, власне, викупу-валися в воді, але він того не зауважував, а може, так було ще й ліпше, бо Холод у ногах відтягував пекучі думки, якими нуртувалася князева голова.
Байдуже вдивлявся в несхитну гладінь озеречка, бачив у ній своє відбиття — міцна голова на зашироких плечах, важких, мов камінних, негарне суворе обличчя з великим, м'ясистим но-еом, глибоко сховані під кудлатими бровами очі з гострим поглядом. Бачив себе і не бачив, бо не любив таких розглядин, знав про свою невродливість, про свої холодні очі, про камінну суворість свого обличчя.
У воїв і книжників холодні очі. А він був книжник ще з тих літ, коли непорушно лежав у материних покоях, він ховався від веселих, безтурботних здорових людей зі своїм нещастям за книги, читав про .страждання, про великомучеників, про подвиги, про великі діяння, великі пристрасті і великі зради — і цього було досить для нього.
Книжне знання ставило його понад братами й сестрами, понад батьком і всіма довколишніми людьми. Мав завжди безліч часу для засвоєння книжних премудростей, а потім настав день, коли Ярослав відчув свою зверхність не тільки над такими, як сам, а навіть над тими, що видавалися колись вищими, недосяжними, — і тоді вперше закрутилася в

читати