Завантажити

собі... Домовимося так: я чекаю вас завтра від дев'ятої до десятої чи навіть до одинадцятої... Просто для невеличкої екскурсії... Адже в листах ви стільки разів обіцяли показати коли-небудь мені софійські фрески й мозаїки.
— Обставини змінилися, — нагадав Отава.
— Але не змінилися ми, сподіваюся.
— На жаль.
— І все ж таки я.дуже просив би вас...
— Вам не треба мене просити... В ваших руках могутні засобя примусу...
— Не стану ж я вдаватися до цих засобів, щоб мого колегу...
— Вважайте, що ми не колеги, а вороги.
— Я б не хотів цього.
— В даному випадку від хотіння окремих людей нічого не залежить. Після того як до мого рідного міста вступили чужі війська, кожен, хто до них належить, мій ворог.
— Сміливо сказано. Але я розумію: ви мені довіряєте, і це мене тішить.
— Кажу те, що думаю.
— Але в таборі, наприклад, ви не висловлювалися так відверто.
— Найбільша трагедія табірного буття полягає, на жаль, якраз у тому, що там ніхто не питає тебе, що ти думаєш, взагалі тебе ніхто ні про що не питає, людину там розглядають просто як матеріал для знущань і знищень, і це нестерпно.
— Але я визволив вас з табору, і ви можете висловитися до кінця.
— От я й висловлююсь, — Отава спробував засміятися, але в нього нічого не вийшло. Добре, хоч темрява приховала болісну гримасу, що мала правити за усміх.
— Мені все-таки хочеться, щоб ми зустрілися завтра в Софії. Для нас з вами — це прекрасне місце для розмов. Просто вимріяне.
— Не можу поділити вашого переконання.
— Але ж повторюю: у мене е прекрасна пропозиція для вас.
— Вдячний вам за допомогу, яку ви... Але пропозицій ваших... не можу прийняти...
— Але ж, професоре Отава, — зміненим голосом сказав Швурре, — якщо забули ви, то, дозвольте, нагадаю вам я. Найдеться про працю вашого життя. Я трохи старіший за вас і знаю, що то таке, коли ти вже забачив обрій свого життя і коли думаєш тільки про те, щоб скінчити розпочати. Відчуття того грецького воїна, який добігав до Афін, щоб передати вість про перемогу під Марафоном. Вичерпаність і нестача часу. Жах! Ви мене розумієте? Я не знаю, над чим саме ви працювали, але впевнений, що така робота у вас є, бо ви справжній учений, ви — людина одної пристрасті, одної мети.
— Війна зашкодила не тільки мені, — нагадав Отава, — а цілому народові моєму.
— Ми вам дамо змогу продовжувати свою наукову роботу! — вигукнув Шнурре.
Цього разу Отава спромігся навіть на посмішку. Бо хто б же, який учений, силоміць висмикнутий зі звичного трибу життя, мерщій не поспитав би після цього: “Дозвольте, а як вия ще зробите?” Бо живеш на землі не самою працею, не тільки роботою, яку взяв на себе, а передовсім твердим переконанням своєї незамінимості. Якщо не зроблю я, то й ніхто не зробить. Якщо вмираю, то вмирає зі мною цілий окремий світ, відновити який нікому не дано.
Але якщо вмирає, гине цілий той світ, у якому ти жив? Чи має тоді сенс твоє поодиноке буття і чи потрібна будь-кому твоя, нехай і найунікальніша робота, коли вона не слугує на-хистові, порятункові, обороні твого питомого світу?
Отава посміхнувся навіть не з наївної прямолінійності вигуку Шнурре. Просто згадав, як багато років тому вперше сформулював тему своєї роботи, яка мала стати змістом цілого його життя. Назва ось яка: “До питання про авторство художників, які здобили Софію київську”. До питання, до питання... Це звучало смішно сьогодні, коли фашистам здано мільйонний Київ і всю Україну, коли танки Гудеріана рвуться до Москви, коли оточено Ленінград, коли за колючими дротами тисячі, а може, й мільйони, коли в ярах і перелісках вдень і вночі розстрілювано безвинних людей, коли... До питання...
Ще добре, що були вони вже на сходах і Отава не встиг наговорити Шнурре такого, після чого знову (тепер уже навіки) опинився б у гестапо. Але рятівні сходи в півтемряві вели Отаву нагору, він мовчки схитнув головою, мовби за давньою професорською звичкою хотів поклонитися, і пішов, а Шнурре дивився йому в спину, задерши голову, і все ж не витерпів, гукнув ще:.
— Отже, завтра я жду вас до одинадцятої.
Борис одчинив батькові ще до того, як той стукнув у двері. Було таке враження, що хлопець простояв тут з самого ранку, дослухаючись до кроків на сходах. Був аж синій од виснаги, очі йому блиснули гострим ляком, певно, ще не вірив, що батько повернувся цілий і неушкоджений, може, ждав, що за батьковою спиною виросте понура постать вартового, та коли й пересвідчився в марності своїх побоювань, однаково не зміг зігнати з обличчя стурбованості й болю.
Вихований без матері, Борис не звик до виявів чулості, тому й не кинувся до батька в обійми, хоч як хотілося хлопцеві, навіть не повітав батька вигуком радості, хоч той вигук рвався йому з грудей, навіть не спромігся зачинити за батьком дверей.
Отава сам поворожив коло замка, а коли обернувся, то за Борисом, в освітленому квадраті кухонних дверей, побачив бабу Галю з свічкою в руках.
— Все гаразд, — обом відразу сказав Отава, а потім обійняв сина за худенькі плечі

читати