Завантажити

й повів до кабінету.
— Сідай он там, — вказав синові на венеціанське крісло, усвідомлюючи, може, вперше в своєму житті безглуздя всього, що його оточувало: і багатого зібрання ікон, і книжкових раритетів, і спорохнявілих манускриптів, і цього венеціанського крісла, яке різьбив славетний майстер Брусталоне, чи що, він зробив за життя всього лиш кілька таких крісел, одне зберігається в Ермітажі, ще одне десь у Англії, і ось у нього, в професора Отави, теж, але тепер це стало цілковитою дурницею, тепер це смішно й жалюгідно.
Борис сів на краєчку крісла, мов чужий, дивився на батька ще й досі наполоханими очима, потім сказав, і в голосі в нього був докір:
— Я думав, що ти не вернешся.
— Могло статися, — спокійно відмовив Отава.
— Не треба було ходити до гестапо! — ожвавлюючись, сказав Борис.
— Пізно чую слушну раду, — Отава теж сів.
Вони обидва поверталися до життя, між ними вже проскочила іскра іронії, такої характерної в їхніх стосунках; Отава помітив у Бориса іронічність ще змалечку і свідомо культивував, вважаючи її першою ознакою гострого розуму, бо хотів передовсім мати сина розумним.
— Але куди б же я мав іти? — поспитав батько.
—Втікати! — Борис зіскочив з крісла, пробігся по кабінету, став навпроти батька. — Втікати на фронт, ось!
— Пізно, — вже без тіні іронії; навіть утомлено, чого не треба було б собі дозволяти, вимовив Отава, — справи мої, Борисе, не поліпшилися й після того, як я видобувся з-за колючого дроту. Все лишається по-давньому. Уявляй, що я досі за дротом, а ти з другого боку.
— Нащо! — вигукнув син. — Нащо це тобі?
— Уявляй, бо так воно є, — спокійно вів далі Отава, — і прошу тебе, вислухай усе, що я сьогодні казатиму, і запам'ятай. Може статися, що я... Одним словом, тобі доведеться докінчувати те, що я почав багато років тому. Ти розумний хлопець, багато вже знаєш... На жаль, я нічого не можу тобі дати з того, що зробив, але ти знайдеш це по війні... В інститутських сейфах, вивезених Бузиною... Ну, ти це знаєш... Але я розповім тобі...
— Ну що ти, батьку. — Хлопець підійшов до батька зовсім близько, вія мужньо долав бар'єр стриманості, він сповнювався чулістю, його обличчя відм'якло, стало гарним, добрим хлоп'ячим обличчям, він стояв коло Гордія майже впритул, варто було лиш простягти руку, але вони обидва ще стримувалися, вони . не звикли до зовнішніх виявлень чулості, надто добре знали ціну жестам, однак цього разу все мало бути інакше, ніж завжди, і все сталося справді інакше, батько простягнув одразу навіть не одну, а обидві руки, а син майже впав до нього в обійми і, ховаючи на батьківських грудях обличчя, захлинаючись від сліз, майже закричав:
— Що ти ото кажеш, нащо ти таке кажеш!
— Треба, — твердо мовив Отава, — ти сам бачиш усе. Хто знає, може, доведеться побачити ще більше жорстокості війни... Але ти повинен знати, що е речі, які перетривають... Історію народу не можна знищити...
До самого ранку вони не сняли, і Отава розповідав Борисові про Сивоока.
РІК 1015
ПЕРЕДЗИМОК. НОВГОРОД
В лета 6523. Хотящю Володимеру ити на Ярослава, Ярославже послав за море, приведе Варягы, бояся отца своего.
Літопис Нестора
Ще не почувався князем, був просто дитиною, немічною і зболеною, найнещаснішою в княжому теремі; ще не усвідомлюючи всіх кривд, яких завдано йому від народження (або ще й до того!), обурювався, що має розпочинати своє життя в нестерпності болю, і кричав, кричав, аж синіло йому від напруги малюсіньке личко.
Зачатий у зненависті, народжений на каліцтво.
Його назвали Ярославом, на честь усемогутнього бога Ярила, який опікувався всім плодючим і ростучим, але тільки згодом малий князь збагне, скільки глумління для нього в тому імені, і відтоді почнуться довгі роки тяжкої ненависті до батька — великого князя Володимира.
Ненависть прийшла передовсім од матері, Рогніди, прийшла в нічному притаєному шепоті, прийшла з переповіданою так і отак похмурою повістю про напад Володимира на князівство Полоцьке, про вбивство батька Рогволода і братів Рогнідиних, про наругу, гвалт, розбишацтво, ганьбу! Володимир узяв Рогніду, мов підложницю, а потім кинув заввагонілу, подався до Києва відвойовувати володарювання, у старшого брата свого Ярополка, якого заповзявся звести з світу ще відтоді, як горда Рогніда відмовила йому в жениханні, сказавши: “Не хочу роззути робичича, но Ярополка хочу”.
Річ неймовірна: під той материн шепіт малий Ярослав ладен був забути власного батька і всю свою дитячу прихильність віддати незнаному Ярополку. Бо ж мати про нього так захоплено, так співчутливо розповідала. А рідний батько виступав лише забіякою й убивцем, бо позбавив життя не тільки старого Рогволода і його синів, але й рідного брата свого Ярополка і звелів те чинити в передсінку княжої гридниці, сидів, певно, в своєму кріслі посеред гридниці й слухав, як у сінях точилася боротьба, як зойкнув Ярополк, як упав на дерев'яну лунку підлогу.
— А йому ж було боляче? — питав хлопець матір. — Завжди боляче, коли вбивають?
Він знав, що

читати