Завантажити

само майже впритул, як стали вони спершу, і віяла на князя чарами свого тіла, каламутила йому розум і душу, отруювала його темною звабою, і в невинному розхилі її уст не почувалося, що чинить те навмисне,— просто виходило само со бою, може, їй теж було любо, а може, гарно було від незвичності пригоди.
Він знову схитнувся вже на другий бік, і тоді вона, видно схаменувшись нарешті, може запримітившії його дорогі шати й здогадавшись, що мав справу з непростим чоловіком, відхитнулася від князя, ступнула двічі назад тан, що Ярослав, не знайшовши опори, заточився і мав би впасти, якби' дівчина вчасно не підтримала його, але він все ж таки умудрився налягти на неї всією своею вагою і повис на плечі в незнайомої; вона одпихала його чимдуж, намагалася визволитися, його кругла, підстрижена по-ромейському борода лоскотала її шию десь за вухом, дівчині було й лячно, і смішно трохи водночас, вона таки спромоглася відіпхнути дивного нападника, відскочила від нього, гукнула крізь сміх:
— Ой набрид!
— Ну, — пробурмотів нарешті Ярослав, — навіщо?
— Звідки такий узявся! — поправляючи на собі сорочку і і благеньке корзно, скривила губи дівчина. — Ганяєшся тут по лісі.
Він знову мовчки пішов на неї, але вона вже остаточно оговталася, вхопила з землі ломаку, замахнулася:
— Не підходь, бо!..
Очі їй сміялися, видно, сама розуміла, який безглуздий її захист від дужого, озброєного мечем і мисливським ножем чоловіка, ведмежу силу рук якого вона вже встигла відчути. Однак знала й те, що владна зараз над цим чоловіком безмірно.
— Тільки ступни — кричатиму!
До кого? Кому? Це її не обходило. Повинна була викласти все, що мала для власної оборони, мерщій висипати на безтямного чоловіка, перш ніж той схаменеться і перестане бути таким нікчемним тюхтієм, яким показав себе ось зараз.
— І забирайся звідси! — додала ще сміливіше.
У князя пройшло перше запаморочення, його тіпала мовби лихоманка, відчував, що будь-які переговори безглузді, але не мав нічого ліпшого, тому вдався до вмовляння:
— Ну нащо ти так?
— А ти нащо?
— Я... ти... як тебе звати?
— Старий будеш! Повинна б... А нічого я не винна! Та ти слухай... Не хочу слухати!
— Ну... — Він не знав, як до неї й підступитися, — Ти знаєш, хто я?
— Не хочу знати!
— Можеш хоч здогадатися.
— Не мала клопоту!
—- Але ж я для тебе міг би...
— Сама все можу!
Від неї відскакували всі слова: ні погроз, ні обіцянок для неї не існувало.
— Все ж таки як тебе звуть? — спитав він, намагаючись посміхнутися. — Я — Юрій. А ти?
— А я — ось вона!
Дівчина випнула повні груди під полотняною сорочкою, вихнула стегнами, її тіло вільно ходило під широкою сорочкою, а в князевих очах прокотилася темна хвиля, він рвонув з піхов меча, доскочив до дівчини, захрипло вигукнув:
— Кажи, бо потну?
Вона злякалася навсправжки, очі їй розширилися, чорні іскорки повистрибували з них геть, лишилася тільки безмежна сірість, дівчина наставила руки, так ніби могла ними захиститися від меча, слухняно прошепотіла:
— Забава.
— Що? — кинувши так і не видобутий меч назад у піхви і хапаючи її міцно за плечі, поспитав Ярослав. — Що?
— Звуть мене так. Забава.
— Чому так?
— Батько так назвав. Ми в лісі живемо, самі. Нікого -довкола. Як народилася, то була для нього забавкою.
— А нині що?
— І нині.
— Чому так до мене? Знаєш, хто єсмь?
— Не знаю.
— То й ліпше. Вподобав я тебе вельми.
— Ну, — вона вив'юяилася з-під його рук, відскочила набік, — їдь собі далі, поки я тебе не знаю.
— Повинна спізнати.
— А не хочу.
— Я для тебе все зроблю.
— А що ти для мене зробиш?
— Ну... — Князь знітився: бо й що міг для неї зробити. — Бояринею тебе вчиню!
— А не треба мені боярині!
— Що б тобі треба?
— А нічого!
— Ну, не втікай від мене.
— А ги не підходь.
На Ярослава знов напливала темна лють. Навіщо зачепився з цією дурною розмовою? Треба було відразу зім'яти, згнітити, треба було, треба... ох! Він сказав благаюче:
— Прошу тебе вельми. Постій лиш коло мене. Трохи.
— А їдь собі, — сказала вона жорстоко. — Он тебе шукають.
Справді, віддалеки чулися крик, заіржали в лісі коні, відгукнувся до них князів кінь.
— Побачать тебе тут — буде тобі, — мигано посміхнулася Забава.
— А я не боюся нікого, — сказав він, мой останній хвалько. — Я над ними всіма, а не вони наді мною. Ну, то підійдеш?
— Не хочу.
— Тільки потримати тебе за руку,
— Чого захотів.
— Аго-ов! Княже! — зачувся за гущавина и Косняганів могутній голос. — Княже Ярославе!
В очах Забави промайнула заншаденість.
— То ти — князь?
— Князь. Іди до мене.
— Якщо князь, то й ще раз можеш приїхати! — вона засміялася й кинулася в гущавину.
Тільки й сліду.
А з другого боку, перелякано гукаючи, проламувалися лсрізь чагарі послані Коснягином ловці й варяги.
— Чого претесь! — гримнув на них Ярослав, а Коснятинбаі, коли вийшов до коней, сердито мовив: — Відвикай зирита за князем. Негоже чиниш.
— Злякалися за тебе, світлий

читати