Завантажити

звичай, за яким чоловіки мали воювати, а жінки тільки надихати їх на перемогу; щоправда, в Радогості це правило послідовно не витримувалося, немало жіноцтва штовхалося поміж чоловіцтвом тут, унизу, зате на валу й заборолі не було жодного чоловіка, і найстаріші, і наймолодші кинулися сюди, до брами, всі несли зброю, хто яку мав, найхоробріші вибігли аж на, міст, на мосту теж було повно, може, то були й не найхоробріші, а просто випхнуті наперед, бо однаково хтось завжди має бути попереду, а коли вже ти опиняєшся на виду і в своїх, і у ворога, то мусиш виказати все, на що здатен, — так і почали передні радогощани свої зухвалі перегукування з дружиною.
Сивоок теж пропхався наперед, теж доскочив до тих, що були найближче перед дружиною, і від дружини відокремилося кілька верхівців, доскакали на відстань польоту стріли.
— Хто такі? — закричали до них радогощанн.
— Великий князь Володимир.
— Що за князь?
— А з Києва.
— То й сидіть у Києві.
— Всі землі — київські.
— Та не наша.
— Принесли вам хрест.
— Несіть назад.
— Князь шле вам милосердя.
— Обійдемося!
Нечутно вилетіла з натовпу стріла, вбилася в землю перед одним з верхівців. Просто щоб полякати. Верхівець здибив коня, круто завернув його, інші теж стали завертати коней, поскакали до дружини, їм услід сипнули стріли. Щоб долякати до решти. Але нічого не вийшло. Від дружини відкотилася добра її частка, кількасот верхівців, наставляючи списи, помчали до мосту, всі, хто був перед мостом, мерщій кинулися втікати, Сивоок теж з усіма, і з цього часу весь перебіг подій для нього переплутався не до простеження, лише згодом зміг збагнути, що сталося, але то вже було запізно, та хоч би й сталося те раніше, нічим би не зумів зарадити.
Отож вони летіли, щоб прилучитися до своїх, ігерш між їх допадуть князеві дружинники, а на мості теж не стояли так собі: мало не з-під ніг у Сивоока і його товаришів виметнулися колоди, що правили за мостовий настил, колоди, виходить, лежали нічим не закріплювані, трималися просто завдяки своїй власній вазі, а тепер їх легко й швидко спихано вниз, у глибокий рів, і передня частина мосту враз вишкірилася самими подовжніми лежаями, вершники, які вже доскочили до реву, туго напнули повіддя, коні затанцювали перед провалом, дружинники заклякли, а з цього боку з не поруйнованої ще частини мосту, летіли до них насмішкуваті вигуки, кпини, вихваляння:
— Що ж бо не стрибаєте?
— Випустіть свого князя напереді
— Щитами затуліть діркуі
— Вони ж у вас червоні!
— А ми маємо щити зі скор!
— Маємо, а вам — дзуськи!
Вищало згори жіноцтво, глухо гуділи й напирали задні, яким хотілося побачити дружинників та, може, й докинути їм якесь там слівце, так довго ношене й надумане, бо в щоденних турботах слів вимагалося мало, якось обходилися двома-трьома, а вже, коли випадала нагода, тоді кожен висипав усе, що мав, надто ж така незвичайна нагода, як оце тепер, тому й пхалися наперед ті, хто ще перед тим огинався, задкував, не поспішав з козами на торг, і через те тіснява ще побільшала, хтось уже волав на поміч, когось душили, когось, може, й топтали, а тут ще вал вибухнув жіночими зойками, переляканим лементом, той лемент впав з валу вниз, і вже коло брами зродилися крики муки, ганьби і болю; там щось діялося і таке страшне й несподіване, що всі, хто був на мосту й перед мостом, мовби хитнулися в той бік і, полишаючи напіврозметаний міст, наставляючи спини торжествуючим дрижинникам, ринули до брами й за браму, і Сивоок пробився туди знову ж таки серед перших, але ліпше було йому й не пробиватися, бо там кипів справжній бій, там теж, мов зроджені нечистою силою, вигарцьовували верхівці з такими самими червоними щитами, як і в тих, що стояли перед розметаним мостом, а коло верхівців рубалися мечами й кололися довгими списами піші воїни, теж прикривані міцними щитами, воїни, вмілі, безжальні, жорстокі.
Лежав, пробитий багатьма списами, прибрамний ведмідь, що колись так налякав Сивоока, падали вбиті й поранені радогощани, може, й Сивоок упав би вбитий або поранений, якби він і далі ліз наперед, у саме вировиння, але йому перед очі став велетенський верхівець: ні кінь, ні одяг верхівців не були знані Сивооку, зате надто добре відома йому була постать того чоловіка, а коли ще забачив товстенну пику, коли блиснув широченний меч у руці нападника, хоч мечем тим він нікого й не рубав, бо стояв собі збоку на згірку і тільки помахував зброєю, мовби відганяв від коня ґедзів чи мух, то вже тоді хлопець відразу впізнав бабонюха Какору і навіть не здивувався, що той тут, так ніби купець і не виїздив з Радогостя, спав собі десь, напившись міцного меду, а це почув гамір та й прискочив, щоб не взівати здобичі, бо купець повинен мати зиск з усього, на те він і купець. І як тільки він упізнав Какору, то, й не думаючи, кинувся туди на згірок, ще здаля виважуючи свого дубця і приміряючись до передніх ніг коня, бо навіть тепер, коли навколо рубалися й кололися люди, коли лилася кров, коли падали вбиті ні за що й ні про що

читати