Завантажити

нас. Тут довірливих не позосталося. Всі пішли й не вернулися.
Вдруге чув сьогодні це Сивоок і ніяк не міг збагнути, що б то значило.
— Бога вам треба нового, — поважно мовив Какора, —християнський бог всі серця схиляє в довірі.
— Маємо своїх богів. Од предків дісталися нам боги, інших не бажаємо.
— Християнського бога славить цілий світ, — потягуючи смачне питво, послане, далебі, не християнським богом, просторікував Какора, — луна розходиться між морями й лісами. А ви сидите в своєму городі й не рипаєтесь.
— А що нам?
— Багатства нового б набули.
— Маємо свого досить.
— Срібла-золота, дорогих паволок, сосудів.
— Маємо все: ліси й води, золото й срібло, хліб і м'ясо, рибу й мед, повітря здорове, земля родюча, ліс медоплинний, води прозорі, жони гарні, мужі вмілі, коні швидкі, корови молочні, вівці вовнисті. Чого нам ще?
— Ну, “чого”, — запихаючись копченим вугрем, казав Какора, — людина повинна бути людиною, як купець купцем.
— От і лишайся, а ми теж лишимося самі собою. — Звенислава кивала служебкам, одягненим у білі довгі сорочки, щоб підкладали гостям, підливали їм, сама не доторкувалася ні до їжі, ні до питва. На Ягоду, яка майнула по хаті, зиркнула так суворо, що та мерщій зникла.
— У християнського бога храми вельми красні, — невпопад бовкнув Сивоок, у якого аж мінилося в очах від барв, і, мабуть, уперше в житті самому захотілося почаклувати з красками ї витворити таке, що й сам не знав що.
— Не знаю, які храми, бо й у наших богів житло незгірше, — сказала спокійно Звенислава, — а тільки відаю, що тому богові першою вклонилася баба нинішнього князя Київського, а жінка була підступна й неправа. Бо як прийшли до неї посли з нашої Деревлянської землі та поспитали, чи не піде вона за князя нашого Мала, то не відмовила вона чесно, а обсипала їх хитрощами, мовляв, люба мені ваша річ, мужа мого мені вже не воскресити, та хочу вас завтра перед людьми своїми поштувати, а сьогодні вертайтеся в лодью свою, і ляжте в лодьї, й величайтеся, а як вранці пошлю по вас, то скажіть: “Не поїдемо ні на конях, ні на возах, ні піші не підемо, несіть нас у лодьї”. І так і сталося, і понесли їх у лодьї в княгинин двір і вкинули разом з лодьєю в глибоку яму, яку викопали за повелінням княгині. А вона ще й прийшла та нахилилася над ямою і поспитала: “Чи добра вам честь?” А потім звеліла засипати дерев-лянських послів землею.
— Бо вбили деревляни її князя, — сказав Какора.
— Хай би не йшов у нашу землю.
— Подать збирав.
— А чому мали йому платити?
— Бо князь Київський.
— То й хай живе в Києві і харчується тим, що має.
— Мало йому. Земля велика.
— А мало, то хай попросить, а не бере силою.
— Князь ніколи не просить — він бере.
— Бере, то його теж візьмуть.
— Не всидите довго так, — купець майже погрожував.
—. Давно сидимо й міцно. І ніхто не знає, де сидимо.
— А от же я знайшов.
.—Може, знайшов, а може, й ні, — Звенислава ледь всміхнулася кутиком уст.
— Повернуся до Києва — розповім.
— Може, повернешся, а може, й ні, — знов загадково промовила Звенислава.
— А що?
— Та нічого, Не випустимо тебе — будеш з нами. Город наш Радогость зветься. Живіть собі. Жон вам дамо. Хліб і м'ясо. Мед.
— Ні, ні, — Какора забув і про їдво, підвівся, нависав над Звениславою своєю м'ясистою тушею, — може, ще в жертву мене своїм богам принесеш? Го-го! Какора не 'акий! Какорі ніхто не може веліти! Какора вільний християнин! А може, за мною ціла дружина йде? Га?
— Хочеш — то їдь. Не боїмося, — спокійно сказала Звенислава. .— Поїдемо! Го-го! Гайда, Сивооче! Дякуймо за хліб-сіль.
В словах Звенислави пролунало стільки несподіваної зловісності, що й Сивоок, забувши про свої незгоди з Какорою, забувши про зачарованість барвистістю Звениславиної оселі, забувши геть про Ягоду, яка більше не появлялася, слухняно підвівся, мовчки хитнув головою в подяці господині, пішов до дверей слідом за своїм хоч випадковим, а все ж хазяїном. Їх ніхто не затримував.
Спати помостилися на торзі, Какора зладнав собі буду на повозі, Сивоок поклався під возом і заснув одразу, бо це вперше після Лучукової смерті якось відтанув душею і знов став просто натомленим до смерті хлопцем, сповненим вражень і дивноти. Але й крізь мертву змореність пробився до нього вночі сон; снилося йому, що знову переживає він відразу аж три смерті: смерть діда Родима, Лучукову і, що вже й зовсім негадано-несподівано, смерть Велички, і плаче над усіма трьома смертями найдорожчих йому в світі людей, і сльози заливають його всього, він плаває в сльозах, і не теплі вони, а холодні, як крига, і він ось-ocь втоне в них. Щоб не втонути, він прокинувся. Насправді був увесь заливаний холодною водою, вода дзюркотіла з усіх шпар у повозі, а по боках, на відкритості лилася з темного неба суцільними потоками. Чиїсь руки хапливо торсали Сивоока, він ніяк не міг прокинутися, дощ для нього ще й досі був слізьми з тяжкого сну, а невідомі руки хіба що Величчині. Мовчазно сяйнула широка блискавка, видерла з пітьми біле,

читати