Завантажити

водночас, і мечі ті мають бути неодмінно такі важкі й широкі, як колись у діда Родима.
— Переспимо, а вдосвіта — гайда, — цілком тверезим голосом сказав Какора.
Сивоок удав, що не чує. Стояв на валу серед густої нетоптаної вже, мабуть, безліч літ трави, дивився то на Яворове озеро, заковане в обійми лісів, то на город з його лисими пагорбами й зелено-кипучими падолами, бачив унизу, на зеленому мурігу, Ягоду з її сороміцько-білими ногами, чув з-під землі дзенькання невидимих молотів, які кували десь тихе срібло, золото й різуче залізо, .був піднятий над світом на оцих валах, але й відчував скутість у серці, мовби ті вали пролягли через саме серце, і нез'ясована туга штовхала його за ті вали, за брами, назад до широкого світу, вийти, вирватися, вибігти, втекти. Вічна хіть довтечі. Звідки й від кого? Хіба не однаково? Але сказав зовсім не те.
— Чому б мали квапитися?
— За тепла треба вибратися звідси, — сказав Какора. — Маємо бути в Києві до перших холодів. Дорога важка й довга.
— Не знаю, чи й піду, — відмовив хлопець.
— Як то? — купець не зумів навіть подивуватися таким словам.
— А нащо ти мені? Лучука вбив. Ми тобі добро, а ти — злом?
— Не відаючи.
— Така в тебе душа нечиста. Не можу я з тобою.
— Заберу, — пригрозив Какора. — Присилую.
— Спробуєш.
— А то — потну, як і твого шмаркатого...
Він не встиг докінчити. В Сивоокові завирувало те незбагненне, що отримав у спадок від діда Родима, він підскочив до купця, вхопив його за корзно і так трусонув, що той ухопив сторчака і ляпнувся хрестом у густу траву. Хлопець став над ним, сторожко вистежував кожен його рух. Коли купцева правиця посунулася до меча, Сивоок миттю нахилився, відкинув купцеву руку, вихопив у нього з піхов меча, вже спокійно сказав:
— А тепер вставай.
— Так от же ж не встану! — розпачено заревів Какора.
— Лежи, коли хочеш!
— І лежатиму, аж крізь мене трава проросте!
— Лежи.
— А ти в пеклі горітимеш, що занапастив душу християнську.
— Бісівська в тебе душа, — сказав Сивоок і, не озираючись, став спускатися з валу до Ягоди, яка -вже занепокоєно поглядала вгору.
Какора ще трохи полежав, потім підвівся, почухуючись і крізь зуби кленучи, почвалав слідом за неслухняним отроком.
Ягода стояла внизу з піднятим догори личком, була ще меншою, ніж перед тим, зате очі їй мовби побільшали до неозорості, затопили Сивоокові весь світ, він уже й не знав, чи то її очі, а чи далекої й наполовину забутої Велички, а чи просто зелена соковита трава й притаєність лісових гущавин, що ваблять його до себе, пробуджують якісь ще не відомі сили в тілі. А коли опинився коло Ягоди й побачив її справжні очі, побачив, як вони блищать очікуванням, спонукою і всім жіночим, що тільки можливо і чого він ще не відав, то зніяковіло відвернувся й пробурмотів:
— Дурний купець: боявся, щоб не наштрикнутися на меча, коли спускатиметься, та віддав його мені.
— В нього таке черево, що й наштрикнутися може! — засміялася Ягода.
— Завтра вирушаємо, — не знати для чого бовкнув Сивоок.
Ягода мовчала.
— Вдосвіта, — додав він ще.
Ягода мовчала.
— Бо далеко до Києва.
Ягода не мовила нічого,
— А дорога тяжка.
— То їдь собі, чого розбалакався, — недбало сказала вона зміненим голосом.
— Переночуємо та й гайда, — словами Какори сказав Сивоок.
— Ночуйте, — вже й зовсім холодно промовила Ягода, — напнете собі буду на торгу та й спіть. Тепло.
Тут до них досапав Какора, махав ще здалеку руками, сукав кулаками до Сивоока, але хлопець не дав йому розбушовуватися, подав назустріч меча, рукояттю наперед, аж купець відстугійв від подиву.
— Не боїшся? — прохрипів.
— Чого б мав боятися?
— Ну-ну, — зітхнув Какора. Але як тільки усунув меча в піхви, відразу ожив і загорланив: — Гей-гоп! Теплу жону обійму!
Наставив руки оберемком, пішов на Ягоду, вона вивернулася з обіймів, пустилась бігти.
— Ходімо тепер до Звенислави! — гукала до них. — Веліла, щоб привела вас до неї!
— Зрештою купець повинен бути купцем, а жінка жінкою, — пробурмотів Какора, потім забачив Сивоока, додав: — А молокосос — молокососом.
...У Звенислави двір був обсаджений квітами. Нічого, окрім квітів. Барви можливі й неможливі. Тут були квітки навіть чорні, не було тільки зелених; та й то, мабуть, через те, що вистачало зеленого листя. І хата в Звенислави теж була вся в квіткових барвах, знадвору й зсередини, і так нагадало те все Сивоокові діда Родима, що йому навіть закортіло спитати стару, чи не знала вона часом Родима, але вчасно схаменувся.
— Любо мені серед цього, — повів рукою, і стара всміхнулася, бо рідко траплялися їй такі вразливі на красу душі.
— Гарний город, — докинув своє Какора, — але люд вельми дивний.
— Чому так? — запитала Звенислава, припрошуючи гостей сідати до столу, на якому вже були потрави й густі напої в глиняних, веселкове помальованих збанах.
— А не міняють нічого!
— Не хочуть, видно.
— Чому ж не хочуть?
— Бо не вірять.
— Купець — гость. Йому скрізь вірять.
— Та не в

читати