Завантажити

щоб іти.
— Ну! — заревів Какора. — От осел божий! Та ти кажи до ладу! Бобер?
— Бобер.
— Білий?
— Білий!
— Брешеш!
— А брешу — то й піду собі!
— Ну! Гей-гоп! Стій! Що хочеш?
— А нічого.
— Як то?
— А так: не міняю.
— То й чому?
— А хай мені зостається.
— Нащо ж хвалився?
— Дак щоб ти ж знав, що в мене білий бобер е, а в тебе нема! — чоловік беззвучно розсміявся просто в ніс Какорі і тепер уже пішов від купця, не слухаючи його прокльонів і погроз.
— Ну людець! — звертаючись знов до Сивоока, почухав чуприну Какора. — Бачив такого дурисвіта!
Він знов запрагнув навернути до себе дику душу Сивоокову, бо почувався, мабуть, непевно й самотньо, заблуканий у цей город, який одразу посилав на них то дикого ревучого звіра, то злукавленого чоловіка, то неймовірної краси святиню.
— Зчудувався на теє диво? — кивнув Какора на храм. — Ось поїдемо зі мною до Царграда, то забачиш там святу Софію, а ще тисячу церков і монастирів, яких нема ніде в світі, та золото й камінь дорогий, та мусію, та сосуди, та ікони. Держись Какори — трохи вхопиш у очі!
Знов прийшло кілька городян; тепер не самі лиш чоловіки, а й жінки, мали русалкове волосся і очі такі, що проринав ти в них наскрізь і мовби обсипало тебе навпереміну то крижаними голками, то гарячим приском. Какора розвеселився, люди підходили й підходили, декотрі щось там несли, у деяких заграли в руках навпроти сонця густим ворсом дорогі хутра, хто ніс мед, хто м'ясо — вже й не на міньбу, а щоб почастувати прибульців.
Купець розкладав свій товар, розхвалював, сипав словами, припрошував, пропонував, набивав собі ціну.
— Ну ж бо, маєте тут ромейські паволоки, хоч і самого князя вдягати, не те що ваше полотно, водою мочене, сонцем білене, а тут самої золотої нитки стачить, щоб обплутати весь ваш город з його валами й гостроколами. А це ножі, хоч на ведмедя з ними, хоч на тура йди — ребра розпахують, голову відбатовують за один мах! А тут горіх мушкатний, з самої Гіндії, за пригорщу сім волів дають. Та чи й знаєте ви, що то таке воли? А шафран аж із Перейди, знову ж за пригорщу коня треба віддати, а з вас — то й двох мало буде, бо ніхто ж у таку Далеч не заб'ється, окрім Какори, а Какора — то я! Гей-гоп! А вже перець — то це лиш на золото! Вага на вагу. Та тільки де вам узяти того золота, мабуть, І срібла ще ніколи не бачили. Он у мене отрок є, в нього на шиї ведмежий зуб в золото вправлений, гляньте та й бачте!
Тоді виступив наперед дебелий чолов'яга, задер довгу сорочку і з-за пояса портів дістав щось зав'язане в брудну шматину. Неквапом розв'язав свого вузлика, здалеку простягнув на розкритих долонях до Какори свою шматину, що видавалася ще запацьоренішою тепер. Бо на шматині масною грудкою, завбільшки з кулак, лежав золотий виливок. Какора рвонувся до золота, але, мабуть згадавши про лукавого власника небачено білої бобрячої шкури, байдуже плямкнув і, помружившись на тихий блиск золота, сказав:
— Хочеш проміняти?
Чоловік мовчав, і всі мовчали. Але ще один на такій самій засмальцьованій шматині з другого боку показав Какорі купку різнобарвних камінців, од яких у купця вже й зовсім хижо засвітилися очі. А там одна з жінок, вже престара, з потемнілим лицем і темним посміхом, показала Какорі золоту гривню на руці, зроблену в вигляді тура, що рогами намагається покотити велике золоте яблуко, а задніми ногами таке саме яблуко відштовхує.
— То що, — пересохлим голосом мовив Какора, — відкриємо міньбу?
— А нащо міньба? — сказала жінка з золотими яблуками на руці. — Хочеш їсти-пити, то бери. Гостем нашим будеш. Сподобається що — подаруємо. Та й іди собі. А ми позостанемось.
— Не годиться так, — суворо сказав Какора. — Звичай скрізь такий, щоб мінятися. Ти мені — я тобі. Маєте золото, коштовні камені. А в мене! — Він знов кинувся розкладати товар, діставав зброю, посуд, причандалля, хрестики з твердого, лискучого дерева, маленькі іконки на мотузочках і тонких верижках.
— Що в нас є, те нам і зостанеться, — сказав з гурту один з чоловіків. — А твоє хай тобі.
— Та нащо ж воно мені! — зчудовано вигукнув Какора.
— А тобі невтребне, то нам і поготів, — засміявся хтось ззаду. Купець спітнів од марних зусиль добитися толку з дивними городянами. Націдив із бочонка меду, приклався до срібного ковша, глипав своїми бульками на людей, потім довго цмакав, простягнув ківш:
— Ну, хто хоче?
Виступив наперед власник золотого виливка, взяв ківш, невміло сьорбнув, захлинувся, потім усе ж таки допив, глянув на своїх.
— А добре! У нас не таке.
— Ге-ге! — вдоволено поляпав його по плечу, аж той сів, Какора, — ще й не таке маю. То вріжемо мінькаї Ти мені золото, а я тобі бочонок меду!
— Та візьми ти його собі, як воно тобі до серця, — просто сказав чоловік і викотив з шматини виливок просто в жменю Какорі, а полотнинку не дав, сховав знов під сорочку.
— Бери бочонок, — крикнув Какора. — Все бери, що хоч! Вибирай.
— Да нащо мені? — почухав за вухом чоловік. — Хай он вона попробує твого питва.
Кивнув на

читати