Завантажити

сказав Отава, — одинадцятий, на кипарисових дошках. Вас це вдовольняє? А тепер — забирайтеся геть!
— Ікони вони теж вивезли з музею. Ціла кімната ікон. Колосальне багатство! І теж — у невідомому напрямку. Але якщо ви...
— Геть! — повторив Отава і пішов на незнайомого.
— Послухайте, пане професор, — задкуючи, зашепотів той, — ви ще не ознайомилися... Вам потрібна ділова людина... В місті брак ділових людей... На Володимирській відкрився антикварний магазин Коваленка... Ви, звичайно, ще не чули...
— Забирайтесь!
— Я перший прийшов до вас, не забудьте — я перший. Мене завуть...
Отава не почув, як звуть скупщика порцеляни й ікон, бо захряснув за ним двері.
Той називається так, той називається сяк. Чи важать тепер назви, в час, коли людство поділилося на порядних людей і негідників. А втім, хіба воно не було розділене так завжди?
— Спробуймо відновити наш давній довоєнний звичай, — сказав Отава бабі Галі, — всіх відвідувачів запрошуйте до мого кабінету. А то якось незручно отут, коло дверей...
Мотоцикліст прилопотів через день після відвідин аматора порцеляни й приватної ініціативи. На відміну від ненормального обідранця в шкіряному пальті, цей видавався найнормальнішнм у звнрованому світі тривог і смертей. Розсипаючи мертвий шерех свого плаща, твердо протупав довгим коридором під немеркнучими поглядами давньоруських святих; на нього не справили ніякого враження ані ще більша колекція ікон у кабінеті, ні безліч книжок, багато з яких для знавця були б справжньою розкішшю, він ніяк не відгукнувся на запрошення господаря сідати, навіть не поглянув на венеціанське крісло, в яке не дати як би й уліз зі своїм негнучким, залощеним плащем, дістав з польової сумки якісь два папірці, один подав Отаві, на іншому тицьнув пальцем:
— Гір. Умтершрібен!'
Отава впіймав поглядом на папірцеві, який йому дано, кілька заголовків, що йшли один за одним, зрозумів, давідки цей посланець і, не читаючи далі, спитав по-німецькому:
— Мені збиратися, чи як?
— Унтершрібен! — червоніючи, крикнув мотоцикліст, який мав дев'ятнадцять літ і необмежені запаси не розтраченого ще нахабства і з цим добром прискочив у країну, де, як його запевняли, на багатющій землі живуть ні до чого не здатні, майже дикі люди, і він охоче пристав на такі вмовляння, але тепер виявилося, що його, здається, обдурили, бо що ж то за дикі люди могли б вибудувати таке чарівне місто, як Київ, а тут ось маєш — український професор, що вже й зовсім не в'яжеться з твердженням про дикість цих людей, до того ж професор, видно, якнайсправжнісінький, бо мотоцикліст зроду-звіку не бачив подібних квартир, стількох книжок, а вже про колекцію ікон, то вже ліпше й зовсім помовчати.
— Унтершрібен! — вигукнув він ще раз, бо професор вагався; дурний професор, злякався звичайнісінького виклику гестапо, де його щось там спитають і випустять, щоправда, можуть і не випустити, таке теж часто буває, але вже раз тебе отак запрошують, а не забирають уночі, як сонну курку, то це прикмета добра, отож:
— Унтершрібен!
Професор нарешті підписався в одержанні повістки, мотоцикліст сховав папірця до своєї суми, загримів плащем, недбало повернувся і пішов з кабінету через довгий коридор, усіяний, мов небо зірками, суворими очима святих: годилося б, звичайно, сказати “ауфвідерзеєн”, але до такої ґречності мотоцикліст не досягнув, бо це ж таки не Німеччина і професор хоч і справжній, як видно, але більшовицький, а з більшовиками мотоцикліста було покликано боротися, а не розкланюватися.
Гестапо містилося в будинку на Володимирській. Хоч зовні стояла варта, за важними дверима Отава ніс у ніс зіткнувся відразу з двома автоматниками, а ще два такі самі стояли трохи далі від дверей на підвищенні, що проходило через увесь вестибюль на кшталт естради. На тій “естраді” крутилося ще кілька людей у цивільному і серед них — молода білява жінка з такими повними грудьми, наче вона мала годувати дитину.
Один з вартових мовчки простягнув руку, Отава поклав йому в долоню свою повістку.
— Чекати, — сказар німецькою мовою вартовий. Всі вони, починаючи з мотоцикліста, починаючи ще від охоронців Сирецького табору, в звертанні до місцевого населення вживали тільки інфінітивної форми. Не казали: “іди”, “сідай”, “працюй”, “почекай”, а— “іти”, “сідати”, “працювати”, “почекати”.
Певно, цією безособовістю в звертанні вони хотіли підкреслити свою зневагу до повойованих або ж одразу хотіли призвичаїти цивільне населення до казарменого жаргону.
Вартовий зняв телефонну трубку, попросив якийсь номер.
— До вас тут, — сказав комусь, поглянув на повістку, не без здивування промовив: — Професор. Професор Отава. Добре.
Поклав трубку, глянув на Отаву вже й зовсім по-звірячому, тай ніби той заподіяв йому не знати якого лиха своїм несподіваним тут, у цій похмурій установі, званням, гаркнув:
— Чекати тут!
С “естради” спустилася жінка, підійшла до професора, сказала йому по-українськи:
— Вас просять зачекати тут.
— Дякую, — відповів Отава, — в пропонованому мені

читати