Завантажити

розташовувалося сорок медальйонів з зображеннями сорока севастійських мучеників, які загинули в Севасті при імператорі Ліцинії. В Цезареї було споруджено згодом церкву на їх честь, імператор Феодосій частину мощей великомучеників переніс до Константинополя, а Василій Перший збудував для збереження мощей храм. Вже самий лиш перелік імен мучеників досить обтяжливий: Ангій, Акакій, Александр, Аетій, Валерій, Вівіан, Гаїй, Горгоній, Саномій, Єкдикій, Іоанн, Іраклій, Кандид, Ксандрій, Лісимах, Леонтій, Мелітон, Приск, Сакердон, Северіан, Сісинній, Смарагд, Фе-Одул, Флавій, Худіон — і так аж до сорока! А треба ж було для кожного дібрати барву туніки й хламиди, по змозі подбати, щоб вусатий сердитий Аетій не був схожий на здивованого юного Єкдикія, а сивоголового Ангія щоб не сплутати з'досить-таки Дурнуватим Северіаном, добродушний же старенький Іоанн, маючи так само загострену бороду, як і Худіон, не повинен був повторювати виразом свого обличчя Худіонову шорсткість і зневажливість.
Нижній пояс абсиди відводився під святительський чин: отці церкви Григорій Богослов, Іоанн Златоуст, Григорій Нісський, Григорій Чудотворець, великомученики архідиякони Стефан і Лаврентій, святий Єпіфаній і папа Климент, як перший християнський покровитель Києва, мощі якого привіз сюди з Корсуня ще князь Володимир.
І, врешті, остання велика мозаїка — благовіщення на стовпах тріумфальної арки, що веде до вівтаря. Постаті архангела Гавриїла в білому одіянні й Марії-Богородиці. Гавриїл прибуває до Марії з благою вістю про грядуще народження Христа. В руках у нього — червоний жезл, символ путника. Ввійшовши до Марії, Гавриїл промовив: “Радуйся, благодатная, господь із тобою!” Марія в час приходу архангела з вістю сукала пурпурову пряжу, символ нескінченності життя, вона відповідає Гавриїлу: “Се рабиня господня, нехай станеться мені по слову твоєму”.
Добре було вималювано на пергаменних звойцях увесь чин здоблення й розпису мусійного, не шкодовано дорогого пергамену, не шкодовано й золотих та інших барв, для кожного чину митрополит по пам'яті прочитував належні місця з Святого письма й з книг отців церкви, так що книги, принесені Феопемптовим почтом і розгортані щоразу, були, власне, зайвими, зате не зайвими були грецькі надписи, що їх теж завбачливо заготовили служебки митрополичі й розгортали перед князем по мірі того, як розкручувалися по підлозі нові та нові звойці з малюваннями.
І чи то бурмотіння митрополитове, чи то грецькі написи, якими щось аж надто рясніли всі зображення, чи то просто денна втома спонукала Ярослава до того, що він, ще й не додивившись, власне, до кінця, несподівано підвівся з свого стільця і заявив, що слід перенести подальший розгляд на завтра, і робити це не тут, у княжих палатах, а в самій церкві, щоб на місці стало видніше й виразніше для всіх. Митрополит зіщулився, згадавши про сиву холоднечу в нетопленому й невисхлому ще храмі, не хотілося йому й відкладань, але змовчав про свою нехіть і про свою незгоду, теж підвівся, поблагословив князя і поважно пошелестів до дверей, тягнучи за собою довжезний хвіст кліру.
— Не поспішай, князю, — перш ніж іти, сказав неголосно від дверей Сивоок, — церква має добре висохнути.
— Чи вже надумали, чим заміняти ромейські мармури? — спитав князь.
— Казав колись тобі, князю: розпишемо весь собор зсереди' ни й зокола фресками. Дивно буде.
— Митрополитові б зумів розказати.
— В нашім ділі показувати ліпше, а не розповідати. Слово не все обіймає. Для слова зостаються книги.
— Ну, гаразд,— посміхнувся князь, — в церкві дійдемо згоди.
Не втома спонукала Ярослава перервати домовляння з митрополитом: хто править державою, повинен забувати про втому. Чекало на нього ще безліч справ значних і невеликих, почесних і клопітливих, мав ще того дня прийняти своїх воєвод і бояр, мав також вислухати людей, які прийшли з західних царств і принесли вісті про те, що діється в Європі, мав також бесіду з вивідниками-купцями, що прибули з Візантії, де всі прикмети свідчили на користь князя Київського; імперія, позбавлена твердої руки, щодень втрачала на силі й значенні, хоч легковажити, ясна річ, ромеями ще ніхто не міг, треба було вичікувати відповідної хвилі; може, добре було б наготувати, скажімо, достатньо людей, приберігши їх десь у верхів'ях Дніпра, потаємно від усіх візантійських доносителів, серед яких найпершим Ярослав уважав митрополита Феопемпта, та при нагоді пустити добре військо по морю просто на Константинополь? Та то були задуми на подальше, мав подбати про лад і тишу в землі власній, мав бути обережним з братом Мстиславом, який сидів у Чернігові поки що тихо й мирно, вдовольняючись гульнею і ловами. Була в Ярослава перед очима ціла Європа. Не було сталості ні в кордонах поміж окремими державами, ні в стосунках, ще менше було порядку й спокою всередині поодиноких держав. Король французький Роберт, знетерпеливлений сваволею і розбишацтвом своїх феодалів, попросив єпископа з Боне, щоб той виробив присягу для великих васалів і списано було таке: “Не

читати