
Електронна бібліотека/Проза
- чоловік захотів стати рибою...Анатолій Дністровий
- напевно це найважче...Анатолій Дністровий
- хто тебе призначив критиком часу...Анатолій Дністровий
- знає мене як облупленого...Анатолій Дністровий
- МуміїАнатолій Дністровий
- Поет. 2025Ігор Павлюк
- СучаснеІгор Павлюк
- Подорож до горизонтуІгор Павлюк
- НесосвітеннеІгор Павлюк
- Нічна рибалка на СтіксіІгор Павлюк
- СИРЕНАЮрій Гундарєв
- ЖИТТЯ ПРЕКРАСНЕЮрій Гундарєв
- Я, МАМА І ВІЙНАЮрій Гундарєв
- не знаю чи здатний назвати речі які бачу...Анатолій Дністровий
- активно і безперервно...Анатолій Дністровий
- ми тут навічно...Анатолій Дністровий
- РозлукаАнатолій Дністровий
- що взяти з собою в останню зимову мандрівку...Анатолій Дністровий
- Минала зима. Вона причинила вікно...Сергій Жадан
- КротовичВіктор Палинський
- Львівський трамвайЮрій Гундарєв
- Микола ГлущенкоЮрій Гундарєв
- МістоЮрій Гундарєв
- Пісня пілігримаАнатолій Дністровий
- Міста будували з сонця і глини...Сергій Жадан
- Сонячний хлопчикВіктор Палинський
- де каноє сумне і туманна безмежна ріка...Анатолій Дністровий
- Любити словомЮрій Гундарєв
- КульбабкаЮрій Гундарєв
- Білий птах з чорною ознакоюЮрій Гундарєв
- Закрите небоЮрій Гундарєв
- БезжальноЮрій Гундарєв
- Людському наступному світу...Микола Істин
крайніх служок, норовили вхопити зубами за дорогу одіж; кияни тільки лінькувато поводили плечем на собаче нахабство, а греки страхопудливо металися, хтось з них пробував ухопити камінь, щоб попудити в пса, але не міг відірвати примерзлого каменя від землі, зрозпачено лаявся: “О клята земля! Тут прив'язують камені й одв'язують псів!”
Митрополит випростував штивну руку з теплих хутр, хрестився часто й уривчасто. Його лякала й гнівила несхожість цього київського храму на церкви візантійські. Не було в ньому простоти й суворості, заповіданої християнським богом, поганські буйнощі криком кричали з отих покрівель, з рожевості опоясані й стін, щось приховано-поганське, зневажливе до ро-мейського бога було й у двох камінних баштах, поставлених поперед храмом, схожих на обрубані стовбури старезних дубів; ці башти, що мали слугувати для входу в храм князя і князівської родини, особливо дратували митрополита, нічого схожого ніколи не бачив він у себе в Візантії, жоден ромейський будівничий не наважився б поставити коло церкви таке неподобство; це сприймалося мов виклик храмові, башти були ніби суперники поряд з церквою, їхня зневажлива незалежність від святині підкреслювалася ще й тим, що переходи від них до опасані зроблено було не з каменю, а з дерева.
— Чому й навіщо? — гнівно поспитав Феопемпт чи то будівничих, чи то навіть самого князя, хоч Ярослав теж, здається, не міг збагнути доцільності дерев'яних переходів, бо ж чоловік у його становищі мав завжди прагнути до речей тривалих, всіляко уникаючи всього тимчасового.
— Поясни, — звелів князь Сивоокові.
— Бо неоднаковість ваги, — сказав той. — Сам, князю, бачиш: церква набагато важча за вежі.
— То й що? Сивоок посміхнувся нетямковитості княжій.
— Ось тобі, для прикладу, княже. Постав на льоду двох чоловіків — важкого, як твій боярин Ситник, і легкого, як отрок Пантелій, і з'єднай їх міцною дерев'яною колодкою. Важкий проломить лід і стане тонути, а за собою потягне й легкого, бо той скутий з ним колодкою. А заміни колодку чимось гнучким, як ремінь або вірьовка, або ж постав поміж них щось крихке, нетривке, щоб могло поламатися чи порватися. Тоді Ситник твій утоне, а Пантелій стоятиме на льоду.
— Не чіпай боярина,— муркнув князь. — Мовлю для прикладу, сказав уже. Так само й з будівлями. Через свою неоднакову важкість по-різному вдавлюються вони в землю. Тому не слід поєднувати наміцно будівель легких і важких, бо розруйнуються між ними покрепи, водночас пошкоджуючи й самі будівлі. Треба виждати довший час, поки ввійдуть кожна по своїй вазі в землю, тоді можна й поєднати їх навічно. Поки що ж обмежимося дерев'яними сув'язями. Чи збагнув, княже?
— Митрополитові поясни, — кивнув Ярослав у бік Феопемп-та, але той так закоцюб на морозі, що вже й перехреститися не міг.
Але відтанув він у княжих палатах, коли мова зайшла про порядок і чин внутрішнього здоблення храму святої Софії.
Був у своїй стихії. Стояла за ним тисячолітня церква з її догматами, з пророками, патріархами, апостолами, мучениками — і в цьому старечому, знищеному тілі породжувалися незборимі сили; митрополит нагадував тепер своєю скостенілістю всі оті зображення святих у візантійських храмах, де все видається закам'янілим: і постаті, і одяг на них, і навіть небесні хмари над ними. Митрополит розумів, що головну битву, заради якої послано його сюди з Константинополя, ним програно, необачно він пішов тоді на поступки, і ось стоїть посеред Києва мало не поганський храм у своїй співучій многоглавості, але ще лишалося головне, була ще середина церкви, житло боже, за яке Феопемпт готовий був хоч і кістьми лягти, як робили те впродовж віків мученики. Бо що таке церква? Церква — це небо на землі, місце, де отець небесний обитає й рухається. Передречена пророками, заснована патріархами, прикрашена апостолами, зміцнена мучениками, — бог серед неї, вона не похитнеться.
Від тепла в княжій горниці сині щоки митрополитові побуз-ковіли, чорно зблискували очі посеред зжовклого заросту, зло-вісно шурхотіла парча фелонії від щонайменшого поруху Феопемптового, хоч митрополит і намагався зберігати закам'янілу непорушність, щоб підкреслити свою непоступливість душевну. Сидів навпроти князя, мов воскреслий мрець, і Ярослав думав дратівливо: “Чого йому треба?”
Хіба міг цей старий, далекий від життя чоловік, глухий до мови великого народу, між який його вкинуто волею константинопольського патріарха, а чи й самого імператора, — хіба міг він збагнути звивистість шляхів державної мудрості? Коли йдеться про храм Софії, митрополит знає тільки канонічний гімн, який добре відомий і князеві: “Вона є дихання і чисте узливання слави вседержителя. Вона відблиск вічного світла. Вона прекрасніша за сонце і вища сонму зірок, в порівнянні зі світлом вона ясніша, бо світло змінюється, а премудрості не перевищує злоба. Бог нікого не любить, окрім того, хто живе з мудрістю”.
А чи знає митрополит, що' таке мудрість? І хто знає? Ось, щоб утвердитися на столі київськім, довелося йому, Ярославу, піти на
Останні події
- 06.04.2025|20:35Збагнути «незбагненну незбагнеж»
- 05.04.2025|10:06Юлія Чернінька презентує свій новий роман «Називай мене Клас Баєр»
- 05.04.2025|10:01Чверть століття в літературі: Богдана Романцова розкаже в Луцьку про книги, що фіксують наш час
- 05.04.2025|09:56Вистава «Ірод» за п’єсою Олександра Гавроша поєднала новаторство і традицію
- 30.03.2025|10:014 квітня KBU Awards 2024 оголосить переможців у 5 номінаціях українського нонфіку
- 30.03.2025|09:50У «Видавництві 21» оголосили передпродаж нової книжки Артема Чапая
- 20.03.2025|10:47В Ужгороді представили книжку про відомого закарпатського ченця-василіянина Павла Мадяра
- 20.03.2025|10:25Новий фільм Франсуа Озона «З приходом осені» – у кіно з 27 березня
- 20.03.2025|10:21100 книжок, які допоможуть зрозуміти Україну
- 20.03.2025|10:19Чи є “Постпсихологічна автодидактика” Валерія Курінського актуальною у XXI ст. або Чому дослідник випередив свій час?