Завантажити

для володаря. Стають поміж владою і народом мовби самочинно,— а чи визначені до того вищою силою? Власне, й народ для князя — що таке? Князь завжди знає не весь народ, а лиш ту частину, до якої належить сам. Решта — або ж вороги, або просто темна юрба, не варта уваги. Навіть усі ситники, які висовуються з-над юрби в прислужники, зрештою не що інше, як примітивні попихачі, яких можна цінувати за вірність, але трактувати слід просто як звичайних слухняних псів. Однак жоден художник, навіть нездарний, не потерпить такого поводження.
— Гаразд, робіть як знаєте, втручатися не буду, — відмахнувся князь од Міщила, готовий пристати на всі домагання митрополита, аби лиш не мати справи з усіма митцями отут, на велелюдді, серед нездобленого храму, який важко було собі! уявити в прийшлій красі, в розблиску, схожому на сяяння прикрас і коштовностей на шатах у митрополита, єпископів, бояр, наповнений тисячами молільників, у кадильному диму, тихому палахкотінні свічок, в багатоголоссі співу й молитов.
Митрополит, ледь ворушачи зсинілими від холоду губами, майже вмираючий, шамкотів щось коло Ярослава. Нагадував про літургійний календар, про праведників, на яких тримається церква, про вимогу узгодити розписи стін церкви з богослужінням, для чого з євангельських подій слід вибрати лиш ті, що відбиті в найбільших церковних святах Візантії, свят же таких дванадцять: благовіщення, різдво, сретення, хрещення, Преображення, воскресіння Лазаря, вхід в Єрусалим, розп'яття, сошестя в пекло, вознесіння, сошестя святого духа, успения.
Князь поглянув тепер уже через праве плече, де сподівався нагледіти пресвітера Ларивона. Той височів над священиками так само, як Сивоок — над митцями, одягнений був у довге темне хутро, на голові теж мав просту хутряну шапку, знов про його священицький сан нагадувала лиш коштовна панагія, кинута поверх корзна; Ларивон ухопив князів погляд, покрутив заперечливо головою — мовляв, не погоджуйся з ромеєм.
— Щось має нам сказати пресвітер Ларивон, — князь намагався виказати належну поштивість до митрополита, ждав, поки той замовк, лиш тоді нагадав про Ларивона, та й то не наполягав, а мовби питав Феопемпта, чи той згоден вислухати пресвітера, коли ж не захоче, то хай воно так і буде. Митрополит кивнув на знак згоди. Закоцюбло слухав грімкий бас Ларивонів, тільки око йому сіпалося, мабуть, від того, як немилосердно калічив пресвітер грецькі слова. Але оте сіпання ока було передвісником вибуху. Так поблимує ледь помітний вогник під купою сухого хмизу перед тим, як зненацька спалахне високим полум'ям і вмить пойме весь хмиз. Здавалося б, пресвітер говорив цілком доречно. Про те, що київський люд ще не призвичаївся до нових свят, ще не обійняв їх усіх ні розумом, ні серцем в усій належній складності й суті, тож не слід переобтяжувати розписи головної церкви багатоманітністю, ліпше буде спростити їх, скажімо, до трьох основних, взявши тему голгофськоі жертви, євхаристії й воскресіння для головної нави, а всі бокові приділи надати окремим святим, для прикладу, апостолам Петру і Павлу, як проповідникам християнського вчення, святому Георгію, що його ім'я прибрав собі князь Ярослав, рідним Богородиці Іоакиму й Анні, бо все, що пов'язано з родиною, для руських людей близьке й доступне. Якщо присвятити один при-діл Георгію — покровителю ратного люду, — то інший слід тоді віддати архангелу Михаїлу, що, взятий ще князем Володимиром на своє знамено, сприймається русичами як захисник у боротьбі з силами супротивними. Та й по духові своєму цей князь ангелів близький своїм благородством серцеві руському, бо це ж архангел Михаїл боровся з дияволом ради тіла Мойсеевого, ізполчився на персидського царя, захищаючи волю людську, виявив покровительство єврейському народу, відвернув осла Ва-лаамового від погибельної путі, оголив меч перед Ісусом Наві-ном, повеліваючи йому цим прикладом помогти проти ворогів, знищив у одну ніч сто вісімдесят тисяч ассірійських воїнів, переніс понад землею пророка Аввакума, щоб той годував пророка Даниїла, який обрітався в рові лев'ячім...
І ось тут митрополит не витримав. І невідомо, чим споводо-вана була його лють: адже Ларивон називав тільки візантійських святих, опріч того, хотів, щоб церкву розписано не в самій тільки головній наві, а й у решті приділів, бо й що б то за святиня з голими стінами! Ще не було мови про намір Сивооків, на відміну від усіх візантійських храмів, розписати Софію ще й зокола всю фресками, але чи то Феопемпт уже знав про це, чи здогадувався, чи вкралася в його старечу голову підозра, що недарма пресвітер так ретельно хоче заповнити весь серединний простір храму малюваннями, щоб зрештою вихлюпнулися вони й назовні й перетворили чисту й строгу християнську церкву на розцяцьковане варварське капище, доповнюючи ще й барвами поганські буйнощі незліченних бань під золотими покрівлями.
— Не буде того! — вигукнув зненацька митрополит і спробував тупнути ногою, але тупання в нього не вийшло, закоцюблі члени погано підкорялися; нога митрополитові лиш сіпнулася

читати