Завантажити

бородою, здається, навіть цілував ноги дружині, запалюючись більше й більше незвіданим почуттям до цієї жінки, яка дарувала йому втіхи і дітей, дітей і втіхи.
Ситник нарешті простромив крізь прорізи охабня свої коротенькі руки, метнувся до горниці, вхопив нову свічку, мерщій поніс її до князя і княгині, непрошений і незваний, таємне ставало явним. Ярослав засоромлено підводився, поправляв свою покошлану бороду, княгиня дивилася на нього чи то з відданістю, чи то з погордою — не мав часу на вгадування, йому треба було без прогайки зробити щось таке, щоб зітерти, знищити, пустити в забуття оту мить його слабкості, коли безпорадно вклякав коло ніг своєї дружини і шукав тих ніг, щоб притулитися до них обличчям, він мав ось тут відразу показати свою несхитну вищість і бояринові, і самій княгині, бо за ним стояла ціла держава, велика держава з великими ділами; поправляючи покошлану бороду, Ярослав думав напружено й гарячкове, але надумати нічого й не встиг, його рука сама собою відірвалася від бороди й маєстатично пропливла коротку відстань до обличчя Ірини, і княгиня, ще, мабуть, теж цілком не усвідомивши значення і наслідків того жесту, слухняно зустріла устами ту руку, поцілунок був сухий, короткий, ледь помітний, але він був, цього вже стало задосить, щоб Ярославові одлягло від серця, він вирвав у Ситника свічку і повів княгиню до її покоїв, освітлюючи темні переходи.
Повернувся нескоро, але Ситник терпляче ждав на тому самому місці, де побачила його княгиня, розкрив був рот для виправдань, хотів просити в князя прощення за те, що не вберігся і все-таки попав перед очі княгині, але Ярослав зупинив його недбалим помахом руки, був просвітлений і добрий.
Боярин умів користатися з таких настроїв княжих, мерщій ускочив до палати, причинив щільно двері, сказав голосом стишено влазливим:
— Князю, не тим віриш, кому слід! Не тим! Ярослав поглянув на нього трохи здивовано, водночас і роздратовано.
— Мовив я не раз тобі, князю, — не вловивши зміни в настроєві можновладця, докірливо бубонів Ситник, — дивитися завжди слід, звідки чоловік прийшов і що він за чоловік... Ось Пантелій отрок... Звідки прийшов? З Дерев. З ким?
— Постривай, — утомлено сказав Ярослав, і в голосі в нього ще було повно доброти, — не торохти. Казано ж тобі многожди:
для держави найперше важать здібності в чоловікові. Пантелій уміє письма, а ти — не здатен. То кого маю вибирати для справ дієписання?
— Слушно мовиш, князю великий, про здібності, — схилив голову боярин.— Але ж душа? Душа повинна бути чистою і відданою. Так? А коли в чоловіка душа — мов у дикого коня-тарпана: так і рветься, так і рветься? Тоді що? Тоді треба придивитися до чоловіка пильно, що він, звідки, як, чому?
— Набрид, — перепинив його князь. — Кажи, що там у Пан-гелія? Чого чіпляєшся до отрока?
— Пише не те! — випалив боярин.
— Звідки знаєш! Ти ж у письмі темний.
— Для князя все зроблю!
— Кажи до ладу!
— Не те пише! — знов гукнув Ситник. — Щодня приймаю в нього списані харатьї, він і запримітив, видати, що я в письмі не тямлю. І от пише, пише—та й писне, та й писне!
— Що ж?
— Супроти князя, відомо.
— Відомо тобі звідки, питаю?
— А я хитрий! Помітив, що на кожній харатьї слова пишуться в два стовпці, а в кожному стовпці — по двадцять і п'ять рядків, і устав однаковий, так воно ведеться, так того Пантелія пресвітером Ларивоном і навчено. Аж гульк! Дописує він поміж стовбцями ще щось, поза ті двадцять і п'ять рядків. Зайвина? Зайвина. І устав там дрібненький, мовби ховає в ньому отрок гріховні мислі. Щось там є, князю, щось бродить у строковій душі! Та й хіба лиш у строковій!
— Ну, от що, — сказав Ярослав, — ось я хотів просити тебе, та забув. Мабуть, прийдеш узавтра.
— А як же з Пантелієм?
— Князь хто — ти чи я? — тихо спитав Ярослав, і обличчя йому стало набрякати гнівом.
— Ти, князю, ти, а я раб твій відданий, — Ситник одступив до самого порога, — грішний я, але слабість маю до тебе, князю. Хочу як ліпше. Стараюся денно і нощно, хоч і тяжко. І з іноками, і з попами тяжко, і з колотниками, і з цими письменами, і з Софією та Сивооком. Не доведе до великого добра наука й письмо, але задля тебе, князю, все роблю... Маєток увесь свій оддав за книги... Придбав у гречинів книг декілька, вже маю... скриню цілу...
— В голові треба, а не в скрині, — похмуро всміхнувся Ярослав.
— Родину занедбав... Донечка в мене була, Величка... Вмерла від хворощів, а я з тобою тоді в поході був, не зміг порятувати...
— Ну, добре, добре. — Ярослав зніяковів. У всіх горе, всі перед смертю безсилі. Не знав князь, а Ситник не казав, що Величка не просто вмерла від мору, а збігла з дому ще тоді, як він одвіз малого Сивоока з наміром продати його комусь. Збігла і щезла. Ніколи не згадував боярин про доньку, а сьогодні підслухав розмову князя з княгинею, збагнув, що може пригодитися і смерть Велички. Ждати не довелось. Пригодилася.
— Я там приніс ту харатью. За дверима вона в мене, в скриньці, —заквапився Ситник, ловлячи зміну в

читати