Завантажити

ледь-ледь, заколихавши на ньому негнучкі лискучі шати. — Не допущу поганства в християнський храм! Негоже чиниш, князю, розводячи поганство! Відомо нам, звідки все йде. Годуєш у печері відступника. Нечисті наміри. Прокляне господь, князю!
Не звертався до пресвітера, мовби того й не було поруч, говорив тільки до князя, відразу кинувся звинувачувати, виявляв свою обізнаність, стверджував припущення, що поставлений тут ромеями для вивідництва. Ярослава обіймав шал. Щосили стримувався, щоб не виказати перед присутніми своєї погорди до митрополита, сказав тихо й смиренно:
— Святий отче, не вимагай аж надто від мого народу. Народ і так пішов на великі пожертви. Забрали в нього віру батьківську й дідівську, оголили душу. Нового бога він приймає добровільно чи з примусу, свят ваших ромейських ще не збагнув, може, й не вподобає їх ніколи так само, як ти ніколи не звикнеш до наших снігів і морозів. Пресвітер Ларивон, здається мені, мовить до діла.
— Не віддам господа нашого в руки поганинам! — уперто пробурмотів митрополит.
— Знай, святий отче, також і те, — підійшов упритул до нього Ярослав, щоб ніхто більше не чув його слів, — що коли вже народ наш і змушений до пожертв та поступок, то князь на поступки не піде! А тепер прошу ласкаво до саней, звелю тебе відвезти до твоїх палат, бо замерзнеш від нашого холоду, а я не хочу брати гріха собі на душу!
Це сказавши, князь пішов з собору. Не дбав за те, чи йде за ним митрополит, чи ні. Заведено ж було так і в Константинополі, що владика земний виходив з собору поперед сановника церковного, навіть до вівтаря імператора вводив патріарх, тримаючись позаду.
Феопемпт, бгаючи посинілі губи, пошелестів безсило за князем.
Того дня Ярослав не приймав нікого. Бачився з дітьми, обідав з усією родиною, не допустивши на трапезу нікого стороннього, потім перейшов на половину до княгині, вдаючи зацікавленість, розглядав її нові заморські вбрання, привезені з Візантії, з Германії, від франків і від варягів. З'явилося відчуття, що старіє, лякався, що не забачить довершеної церкви святої Софії — головної справи свого життя, а чим зарадити — не відав, Простіше було в битві з ворогом, порядкувати в державі, попри всі труднощі й складність, теж знав, як, вивчаючи з книг досвід багатьох своїх попередників великих і незначних і набираючись досвіду в житті, умів приборкати дикого звіра і придушити повстання щонайбуйніших забіяк, відав безліч способів, щоб подати простакам понятливість, а ось тепер розгубився, неспроможний обійняти умови всього огрому прийдешнього творення в соборі. Та й хто б не розгубився? Хіба ж ті самі ромеї, хоч держава їхня налічує вже кількасот літ і зароджувалася під знаменням бога, позиченого ними в палестинських пастухів-голодранців, — хіба вони сприйняли відразу все і все збагнули? Скільки жили — стільки й гризлися поміж собою то за те, то за інше. Дійшли й до того, що нищили всі зображення Христа, Марії, ангелів, апостолів, патріархів, імператорів. Навіть у імператорському палаці, будованому при Константин! й Юстініані, виколупувано всі мозаїки. Може, й тримається тепер митрополит Феопемпт за ту будовану й освячену патріархом Фотієм церкву Феотокос Фарос через те, що була вона першою значною церквою, спорудженою після каламутних часів іконоборства?
От чому маємо спокутувати чиїсь сум'яття й дурощі, повторю-іи зроблене вже давно і не на покрепу душ народу нашого, а для зміцнення розхитаної віри самих ромеїв? Уночі покликав Ситника. Той теж постарів помітно за ці фоки, ще потовстішав, пітнів так само рясно й невтримно, але вже збагнув нарешті, що не личить на його становищі зайва метушливість, тому пошив собі за ромейським взірцем охабень довгими, до самої землі, рукавами, які перекидав через плечі й засував за пояс, а руки простромлював у прорізи під рукава, мов городнє опудало; незграбний, нездарний, хто не знав, то взяв би його за першого неробу в державі, глянувши на оті заткнуті за пояс довжелезні рукави, але Ярослав і далі вірив у Ситника, не обманув той князя ще жодного разу-, виконував усі веління швидко, точно, головне ж — без зайвого розголосу, І.-що в державних справах іноді має вагу першорядну.
— Що, той святий у печерці живий? — спитав князь свого нічного боярина.
Ситник не збагнув сенсу княжого запитання, мерщій відмовив:
— Живий, князю! За велінням твоїм...
— Стривай, — махнув Ярослав рукою, — не просив тебе нагадувати мої веління. Питаю тебе: чом досі живий?
— Чом живий? — Ситник вмить розгубився, стало йому жарко, вже вчував княжий гнів, тільки ніяк не міг вгадати, звідки він нахлине.— Ну... живучий дідок. Такий жвавий, як рак на греблі.
Боярин хрипко засміявся, щоб приховати бодай сміхом свою розгубленість, але Ярослав не схильний був сьогодні до веселощів.
— Раз питаю, — сказав суворо, — то не треба мені пояснень.
— Але ж, князю...
— Кажу, чом живий? — вперто повторив Ярослав. — Не подобається твоя нетямущість, Ситнику. Якби вмер чоловік, а я питав, чому він умер, тоді б мені й пояснював,

читати