Завантажити

духу, що в ніздрях, бо й що він значить?” А Сивоок звик покладатися саме на чоловіка, на власну силу, на міць своїх рук і плечей, йому смішно було тепер дивитися на здоровенних бороданів, що стояли навколішки в темній монастирській церковці й безпорадно здіймали неспрацьовані руки догори в той час, як десь їхні брати билися на смерть з ворогом. А чом би не взяти в ці ведмежі лапи сяку-таку зброю чи й просто дрючок та не гайнути туди, де кипить битва, й собі? Життя вже давно навчило Сивоока не стояти в очікуванні перебігу подій, знав твердо, що завжди треба втручатися самому, кидатися в саме вировиння, пхатися у саме пекло бою й змагань, бо тільки там справжня воля, справжній розмах для сили, тільки там відчуваєш себе живучим і несмертельним.
Він став нишком намовляти декого з іноків дременути з монастиря, сам не вірив у свої намовляння, та вийшло, що іноки тільки й ждали -поштовху зовні, їм саме не стачало такого свавільного чоловіка, як приблудний рус, вони охоче пристали до думки покинути сподівання на бога та спробувати й самим прислужитися землі, що їх спородила і дала їм силу. Звісно, Сивоок міг би податися за далекі гори й сам, він легко вмовив своїх перших знайомих Тале і Груйо, але хотілося вирвати з тихої обителі якомога більше здорових іноків, бо хоч і сам просидів тут пару літ, так і не зміг призвичаїтися до того, щоб розтрачувати молоду силу в такий дивний спосіб. Він казав одному:
“З тією силою, чоловіче, можна розігнати цілу сотню ромеїв!” Казав другому: “А мав би я таке гостре око, як у тебе! Казав третьому: “Хіба ж знає хто ліпше за тебе гори!” Припрошував четвертого: “А вип'ємо, брате, та й гайнемо собі!” Ще іншому пропонував: “Ану ж поборемося, хто зверху, того й слухатися!” А того просто лякав: “Доберуться ромеї й сюди, попалять вав і потопчуть. Чого ждати!”
Може, хто й доніс ігуменові про Божидарові намовляння, але отець Гаврило не втрутився вчасно, вдав, що нічого не помічав, і ключник монастирський, отже, змушений був теж не зауважувати зникнення запасів з комір, бо й що значив якийсь там шматок солонини, коли загрожена була ціла Болгарія!
Отак і зібрав Сивоок-Божидар інока до інока і тихого теплого досвітку вивів свою братію за монастирську браму і вперше за два роки знов був на волі, міг ще раз пройти по тих самих тропах, якими добирався сюди, але тепер уже не наосліп, а ведений визначеною метою і не сам, а з цілим товариством відчайдухів, приготованих на все добре й зле.
Одягнені в шкури, в грубі вовняні або полотняні дрехи, з шкіряними високими клобурцями на зроду не митих головах, з довгими бородами, взуті в косматі опінці, а то й зовсім босі, озброєні сяк-так — саморобними списами, важкими палицями, двома чи трьома на всіх мечами — вони побігли по горах так нагально, неначе саме їм належало вирішити наслідок найбільшої сутички покіж військами ромеїв і болгар. Вони майже не спали, їли на бігу, в несамовитому поспіху припадали до води, коли траплявся по путі струмок, квапилися далі, підганяючи один одного покриком:
— Вървете, вървете, люди божи!
Та хоч як поспішали, однаково запізнилися, щоб стати бодай чимось у помочі захисникам Клідіону, а з монастиря вибралися завчасно, а то й зовсім надаремно, бо, не відаючи, йшли назустріч власній загибелі.
Бо вже вершив у долині Струмешниці свою дику помсту Василій Другий, і вже перші сотні сліпих ударилися в розпуці в рідні гори, і згодом кільканадцятеро вцілілих чудом добереться до глухої обителі Святих архангелів, і отець Гаврило прийме їх на місце блудних своїх синів, що втекли в невідомість, і через багато літ пролине чутка про дивний монастир у непрохідних горах, монастир сліпих іноків, але не про те мова.
Василеве послав до Царграда гінців з вістю про перемогу над болгарами, а за ними спорядив ще нових гінців з новелою до брата Костянтина і до жителів Константинополя, що починалася так: “Наша царственість Василій Другий, імператор ромеїв, брат імператора Константина, всім, хто прочитає або вислухає цю новелу, шлю наше повітання...”
Далі василевс повідомляв, що на відзнаку своєї великої перемоги він посилає жителям царственого града тисячу полонених варварів, які повинні бути осліплені другого дня по тому, як приведені будуть до столиці, на Амастріанському форумі, згідно зі звичаями, а також з “Книгою церемоній” імператора Константина Багрянородного, і хай це буде найбільшим тріумфом для жителів царственого града і вдячністю для доблесті війська, що адобуло для Візантії жадану перемогу, освячену богом.
Так п'ятнадцята тисяча полонених болгар, полишивши чотирнадцять тисяч своїх товаришів на осліплення в долині Струмешниці, вирушила в далекий похід, в кінці якого чекала їх нелюдська покара, але про те ніхто з них не знав, а хто й здогадувався, то відганяв од себе лихі думки, бо людині завжди хочеться сподіватися ліпшого і не вірить вона в смерть навіть тоді, коли стоїть у ямі або під зашморгом шибениці.
Начальником ромейської тагми, що вела полонених до Царграда, поставлено Сірійця Коміскорта,

читати