Завантажити

стін, а на місці, яке вони затуляли своїми спинами, під величезним мальовидлом з хвацькими монтажниками (на нього Отава просто не дивився) зовсім непомітна відкрилася раптом невеличка картинка в скромній рамці з погано обструганих паличок, щось там зелене, жовте, червоне на прямокутнику полотна, якісь недбало кинуті фарби, видно, справді недовершений етюд, шкіц до чогось або й просто кілька помахів пензлем — чого не буває на виставках, а ще коли вони звідкись привезені, а ще коли привезені з міста трохи більшого до міста трохи меншого і рукою якогось з авторів мимоволі водить почуття зверхності, бо художникам (посереднім, звісно) завжди чомусь здається, що чим у більшому місті вони мешкають, тим і самі стають більшими.
Отава підійшов ближче до того кутка, глянув на етюд. Там таки щось було. Він став і зовсім упритул, бо в кутку було таки темнувато, а етюд не відзначався розміром і виразністю, автор мовби навмисне змазав усе, як у модерній фотографії, щоб не всяк і розібрав, що воно там і як замальовано.
Розмазано — зелені лапи велетенської сосни, а може, кедр — це в самому ріжку картини, видно, для створення місцевого колориту. Ще “для колориту” десь на задньому плані з-поміж віття визирає щось гостре — чи то кран, чи сталева конструкція, одне слово, будівництво. Власне ж, на етюді зображено внутрішність великого намету. Ніч. Кілька ліжок. Намет, видно, для дівчат, бо на ліжках, укриті по саме підборіддя, дівчата, жодна з яких не спить, бо й як тут спатимеш, коли в кожної на ліжку, поверх ковдри, в куфайках і в валянках лежать здоровенні хлопці, що прийшли чи то залицятися, чи то женихатися, чи то вимагати любові, на підошвах валянок у них ще сніг, видно, прийшли вони всі разом, змовившись, щоб веселіше й охочіше було, один навіть не здогадався скинути бодай шапку і лежить, наче вбитий на фронті солдат; немає хлопця лише на одному ліжку, але й дівчини там теж немає, вона в самій тільки нічній сорочці, боса, зіщулившись од холоду, переляку й обурення, стоїть коло стовпа, який підпирає намет, і рука її на вимикачеві, тільки-но клацнув вимикач, лампочка, що самотньо висить на скрученому шнурі, засвітилася, осяваючи похмурим жовтаво-червонястим світлом цю дивну, страшну в своїй невигаданості картину.
Отава глянув на підпис. Чорні, хапливо розмазані літери: Тая Зикова. Жінка. Жінки завжди правдивіші, вони ближче стоять до речей остаточних — народжень, умирань, через те їм не властива чоловіча обережність і намагання приховувати навіть те, чого не слід приховувати. Однак ця жінка була розмашисто сміливою. Жорстокою. Нещадимою. Ось. Дивіться! Знайте! Не заплющуйте очей! Не відвертайтеся!
Борис відійшов трохи назад — етюд втратив свою виразність, був просто барвною плямою. Його слід дивитися лише зблизька. Але знов у той куток пропхалося кілька юнаків і дівчат, знову зсунулися докупи спини і стояли довго так, а Отава стояв позаду й думав, що, мабуть, отут не раз і не два отак зсуватимуться юнацькі спини, і, може, отой клаптик закиданого фарбами полотна чогось навчить усіх, хто до нього підійде, і хоч прихильників моралістики в мистецтві частенько гудять, але нехай — професор ладен був стати моралістом заради того дивного своєю неприкритою правдою етюдика, написаного невідомою для нього художницею.
Ішов додому поволі. Над Хрещатиком тремтів прозорий травневий вечір. Перламутрова просвітленість. Безліч святково одягнених людей. Тепер завжди на Хрещатику безліч гарно зодягнених людей, мовби тут триває вічне свято. Бульвар піднято над рівнем вулиці, і коли спостерігаєш знизу за тими, хто прогулюється вгорі по бульвару, то здаються вони всі нереально видовженими, ніби на картинах Ель Греко. Будинки кольору світлої глини, трохи поцяцьковані, але, може, так і треба. Все це якось дивно пасує до непередавано ніжної просвітленості, в якій купаються і витребенькуваті будинки, і зелені дерева у блідо-рожевому цвітінні, і святкові люди.
П'ять років тому тут була одна досить відома іноземка зі своїм ще більш відомим чоловіком. Отава, тоді ще доцент, показував їм Софію, вони кивали головами: “Так, так, о так, це справді...” Кивали головами й на Хрещатику, слухаючи про руїни і відбудову, коли ми були голі й босі, голодні й холодні, а все ж таки відновили цю вулицю в пишноті й закоханості. Згодом іноземка прислала Отаві свої двотомні мемуари, що кінчалися меланхолійним пасажем про марність людської досвідченості, про скороминучість усього прекрасного, що ти напризбируєш за життя. Вона писала: “Але те неповторне зібрання, все, чого досягла сама, з усією логікою і з усією випадковістю — пекінська опера, арени в Гуельві, кандомбль в Байї, бархани в Ель-Уед, алея Вабансія, світання Провансу, Кастро, промовляючий до п'ятисот тисяч кубинців, сірчане небо над морем хмар, багряний місяць над Піреєм, червоне сонце, що підіймається над пустинею, Торчелло, Рим — всі ті речі, про які розповідала, і всі інші, про які не говорила, — все те ніколи, ніколи не відновиться. Аби ж принаймні додало багатства землі, якби дало

читати