Завантажити

намилуватися Hi небом, ні горами, ні ріками, ні вродливими дівочими лицями. Та чи й може людина надивитися, намилуватися коли-небудь Н,а світі?
Коли першу сотню полонених було осліплено, катепан Купукус, який порядкував розправою, дав знак одному з катів, і той останньому доведеному до нього бранцеві випік лише одне око. Одноокого штовхнуто до гурту скорчених од болю і відчаю, мався бути тепер поводирем своїм скаліченим браттям.
.-—. Заведи ги на вашия цар, кучето Самуил!
Багато днів точилася нелюдська розправа в долині Стру-мешниці, Василій віддав катам чотирнадцять тисяч болгар, сто сорок чотири сотні воїнів Самуїла було осліплено, і на кожну сотню приділено одного одноокого поводиря, і сліпі, виючи від нестерпного болю, бо немає тяжчого і дикішого болю для людини, аніж біль від осліплення, розбігалися по горах і долах, частина однооких утекла від своїх сліпих побратимів першої ж ночі (вдень вони втікати боялися, ще не могли призвичаїтися до того дивного стану, коли сто дивляться на тебе серед білого дня і нічого не бачать, тому вибрали для втечі темну ніч), а сліпі, позбавлені помочі, гинули в чорториях, забрідали в непрохідні дебрі, вмирали від голоду й спраги, неспроможні знайти воду, вмирали від ран, від спеки, від диких звірів, бо були безсиліші за малих дітей і не вміли захиститися навіть від бродячого пса, сліпі розходилися далі й далі, наганяючи жах на всю Болгарію, вони минали рідні домівки, невпізнані й нещасні, одні й геть,не відали, куди й за чим прямують, інші заповзялися відшукати в своїй вічній пітьмі царя Самуїла, сподіваючись, що, може, він їх прихистить, пригорне, порятує.
А Самуїл, який трохи відійшов післярани і замкнувся на острові в Преспі, вже почув про василевсову перемогу в Клідіо-ні, але ще нічого не відав про осліплених. Не знав” і про те, як довго й тяжко йдуть вони до нього, блукаючи шляхами Болгарії, і коли тисяча чи дві, а може, й десять тисяч сліпих стало на тім боці протоки, що відділяла Самуїлову столицю від берега, обідраних, безпорадних, жалюгідних, і племінник Іван-Владислав прибіг до царя й гукнув, щоб їх гнати геть, Самуїл звелів:
— Пустіть їх сюди.
Він вийшов на берег, щоб зустрінути першого човна з сліпими, стояв коло самої води, старий, посивілий, з погаслим поглядом, мрячив холодний дощик, але цар стояв без шапки і зболеними очима дивився на своїх колишніх воїнів.
Вони вивалювалися з човнів брудними, смердючими купами лахміття, иглрикритих кісток, незагоєні очі їхні кривавилися, роз'ятрюючи старе цареве серце, вони оточили свого царя, хапалися за його одяг, намагалися дотягнутися руками до його обличчя, плакали невидющими очима:
— О царю, татако ти наш, помогни ни, ни тебе сме дошли...
Самуїл простягав до них руки, гладив їхні зачучвирені голови, плакав разом з ними:
— Деца мои, синове мои, войници мои добри, войници мои храбри, народе мой...
І став на коліна перед сліпими, а потім осунувся на пісок і вмер.
Так розповідають ще й сьогодні болгари, і так воно й було.
А Василія Другого прозвали Вулгарохтонос, тобто Болгаробойця, і з цим похмурим прізвиськом він і ввійшов до історії і лишився там поряд з усіма іншими, яких людство дбайливо зберігає в своїй пам'яті, видно, для того, щоб не з'являлися більше на землі такі виродки. Однак зарадити цьому, виявляється, зовсім нелегко, зло назване втрачає свою силу наполовину чи й більш, але ще не гине.
На цьому можна б вважати скінченою повість про історичні прізвиська, якби не Сивоок, який мав необережність народитися саме в ці каламутні часи і необачно пхався в самий вир подій того знавіснілого століття.
Відгуки битви в Клідіонськім перевалі долинули й до монастиря Святих архангелів, ігумен Гаврило правив молебні за побіду над ромеями, молилися денно і нощно іноки... “Святий боже, святий крепкий, святий безсмертний, помилуй нас. Амінь”. Облишено всі щоденні справи, нарешті, покінчено з роздвоєністю, яка дивувала Сивоока в іноках: моляться і водночас твердо стоять на землі, займаються справами земними, носять дрова, випікають хліб, переписують книги, пліткують один про одного, смачно сплять і солодко впиваються вином, викраденим з монастирських підвалів.
Але ніяк не міг він збагнути, як можуть ці нещасні іноки вимолювати в свого бога порятунку для рідної землі, коли в них бог — спільний з ромеями, і десь у ромейських монастирях так само тисячі немитих чорноризців здіймають закудлані бороди до неба і благають того самого, що й затривожені болгарські браття. Що ж то за бог, який уміє слугувати відразу двом ворогуючим народам, і чи справді він такий всемогутній, і хитрий, та меткий, щоб устигав давати і нашим і вашим? І як він це чинить? Крутиться туди й сюди, як гуляща дівка, чи що? Від пророка Ісайї: “Роде лиходіїв, сини погибелі...” Про кого це? Болгари — про візантійців, а ті — про болгар? Що ж то за святі слова, якщо їх можна повернути, як спис, куди хочеш, залежно від того, в чиїх руках опиниться? Або: “Оце ж годі вам надію покладати на чоловіка, що в його тільки хіба

читати