Завантажити

а замість ноги – підкочена порожня холоша. “Мусора ногу вибили, - незворушно каже Абрек. – В больнічці зробили флюрографію і гуляй-Вася. А як нога почорніла, кажуть, все – манда-ляля, одрізати треба ногу нахуй. Інвалідність щас оформляю.” Бреше, звісно. Коловся в пах, бо на руках вени позникали, от і дійшло до абсцесу. Які там мусора... Але ноги нема. Абрек стрибає на милицях, а якась його чверть вже гниє в землі.
Нетривка категорія людей, думає Пашок, недовговічна. Чуже життя важить тут мало, і до власного ставляться безпробудно байдуже. Пропаща сила, з якою час, хоч і скороминущий час, але липкий і тягучий, не зупиняється зовсім, не загусає драглистою масою між в”ялих мікрорайонських краєвидів, - так Павлу поки що здається. “Із забивших мєня можно составіть город” – прочитає він пізніше, коли тих, хто забув його і кого не часто спогадуватиме він, направду вистачатиме на уявне місто, до горизонту.
Батьки на нього ображаються і переживають за нього, а дарма. Тих людей, з якими він випиває і має якісь справи, важко назвати позитивними, це так. Якщо дивитися поверхово, то фінал проступає закономірний і невигадливий – алкоголізм, тюрма і подібні похмурості. Але це якщо поверхово, як переважно й дивляться. Тільки Пашок тут до чого? Хто взагалі знає, що на душі в короткостриженого довгобразого персонажа в бежевій, з білою смужкою футболці і вельветових джинсах, що вже пообтерлися на колінах? А там багато чого, руб за сто. Тобто, будьте певні.
Зокрема, й фраза Славіка Молочка, Магадана, з яким Пашок працював ще в моторівській «літєйці». «Не треба потрапляти в місця, де принижують твоє достоїнство – в армію, в тюрму, ну й так далі», - казав Магадан, заломивши повстяний ливарницький шолом на спітнілого лоба. Він для Пашка був чи не найкращим пацаном в цеху, Магадан, незлобивий черкасець, чию родину кидало далекими сєвєрами, звідки й Славікова кличка, і по кам’яних гайдамацьких м’язах якого завжди із захопленням ковзав оком Пашок. На гарнізонній гауптвахті Пашку Славікові слова пригадались. Нічого там особливого не було, ні на «губі», ні в Магадановім напучуванні, просто якось Пашок задивився на забор з кривими нитками колючого дроту по небу і його струснуло ясне і просте відчуття неможливості того, іншого життя, відгородженого від нього кам”яними темними мурами. «Не можна! Заборонено!» – сухі, як клацання затворів, фрази. І тверді, як забор. Всім можна, цілому світу людей, людству, яке кипить і вовтузиться за тими стінами, а йому, Павлу – ні. Нізащо! Ні під яким соусом. Якщо ж він спробує самочинно долучитися до вільного життя, проти нього заскрегочуть невидимі шестерні всієї системи, повільно, потроху, але невідворотно – сержант Звонов, міцненький уралець, скине АКМ з плеча, щось верескне в слухавку начальник караула, по дротах полетять накази начальника «губи» про розшук, і далі, й далі... Змелять на порох, хто б ти не був, і яким би ти не був. Тюрма не для нього, твердо вічув тоді Пашок. Тепер тим більше. Нащо ж тоді він скнів всі ці роки, набираючись злості по ніздрі? Злість йому ще пригодиться. Він ішов у Львові в людськім потоці, тоді це було вперше, і відчував щось таке, чого не відчував до того ніколи. Потім повторилось в Капулівці, між тисячами жовто синіх і червоно-чорних прапорів. Хоч і в тюрмі з ним нічого б не сталося, Пашок чомусь теж переконаний.
Порожність двору оживляється двома фігурками, що наближаються до гурту. Бек і Перінський. Точно, Бек. Вони зараз не п’ють, підв”язали. Бек тимчасово перекваліфікувався з алкоголю на «макуху» і Єгор поза очі прекривляє Беківські неофітські розмови: «Вчєра как дунул – ульо-о-от...» І скептично коментує Єгор: «Шо ти там міг дунуть, мальчік? Хіба під дим попасти.»
- Магомета убили, чули? Вже даже по «Алєксу» передавали... – Бек виглядає серйозним. – Вчора, на Осипках...
Братва оживає. Людина на ім’я Магомет — відома людина. Останнім часом він був загальновизнаним кримінальним лідером у місті, поперебалакали про нього Пашок і з Юрою, і з Єгором. Та хіба тільки вони. Про Магомета, крім мусорів, знають, здається, найдомашніші роботяги в будь-якій пивній, учні початкових класів знають. Недавно колишня комсомольська газета друкувала інтерв’ю з Магометом зі слідчого ізолятора, щось він там умнічав про природу організованої злочинності і її відмінність від класичної мафії. Тепер це можна. Раніше вважалося, що в Радянському Союзі мафії нема. Її оплот — Сіцілія, золотавий чебурек, обронений у виноградні води, вотчина всіх цих «корраджозо». Це Пашок знає ще з початкових класів. Навіть тримає в пам’яті назви підвидів злочинної формації — в Неаполі, скажімо, клан називається «каморра», а в розпливчастій Калабрії орудує не менш туманна «ндрангетта».
На Анголенка, на товчку — середохрестя реальної, хай і доморощеної «коза ностри», із мікрорайонських там задіяний Рудик, у них

читати