Завантажити

подякувала Христя, коли Марина піднесла їй чарку горілки.
— Ну, як хочеш, — одказала та і перекинула собі у рот чарку. — А горілка добра. Випила б.
— Да что же, как не пьет? — умішався москаль. — Ну, и не нада. Я за нее выпью.
I москаль, усміхаючись і кланяючись, вихилив одну, посмакував, крякнув, сказав: “Да, добрая” — і налив другу.
Христя ще посиділа трохи, послухала, як Марина жартувала з москалем, випиваючи по повній, потім підвелася, попрощалася і пішла.
— І к бісу, коли не хоч! — сказала Марина, як Христя на її прохання посидіти ще не здалася. — Ніс копилиш — к бісу!
— А бабенка ядреная! — скрикнув москаль.
— Думаєш, путнє що? — сказала Марина. — Така ж боска, як і всі!
— Значит, наш брат Савва! Эх, едят ее мухи! — скрикнув удруге москаль, даючи Марині з усієї сили раза по спині.
— Хоч би тебе кат так опік! —гукнула та, угинаючись, і стусонула москаля кулаком межи плечі.
XII
Того ж дня увечері заїхав по неї Колісник, і вони поїхали в губернію. Всю дорогу він був сумний та неговіркий, ще мов сумніший, ніж як виїжджали з Кута. Христя думала про Довбнів, не питала, чого сумує старий, він мовчав.
Приїхавши другого дня надвечір, він зразу пішов на свою половину і заперся. У Христі серце болісно занило, як вона глянула йому услід: похнюпившись, поколихав він, наче п'яний. Вона довго не спала, думаючи про його. Що прийшлося вислухати старому дома від жінки? Недаром він осунувся так, опустивсь, їй здавалося, що він повинен її кликнути, вона сама поривалася скільки раз іти до його, чи не виговоре він перед нею свого лиха і чи не повеселішає хоч трохи. Та кожен раз її зостановлювала перед зачиненими дверима думка: він утомився з дороги і спить. Хай завтра. Так Христя і заснула. А Колісник?
Він, поставивши світло на невеличкому столику в головах кроваті, ліг на спину, понурим поглядом озираючи хату. По стінах, оббитих темними шпалерами, по глухих кутках снували тіні, одна біла оселя виблискувала, обдаючи хату збліда-жовтуватим кольором. У тому жовтуватому мороці по темних стінках снують його злякані думки. По глухих кутках вони зступаються і визирають до його таємними обличчями давньої давнини. Ось його батько, високий кругловидий різник, котрому з почотом скидають шапки і низько вклоняються всі городянські міщани. Ось і мати, низька натоптувана перекупка, говірка, балакуча, говоре — мов горохом сипле і все так до прикладу, все такими поговірками, котрих вона мала цілий ворох на всякий случай. Що не видума Петро Колісник — ніхто краще від його не видума, а послухати товстої Василини зостановлювались не раз і пани серед базару, дивуючись, де в неї ті слова беруться, і думаючи: “Сам розум поверта її язиком”. Всім навдивовижу далася та пара людей! І розумні, і живуть согласно, і сина того, єдину свою дитину, добру навчають не дома, а в школі, де і панські діти учаться. “Дома балуватись буде, а до свого ремества привчати — ще рано”, — казав батько. “І справді, хто біля його дома буде дивитись, ти — у різницях, я — на базарі”, — довела мати. Костик трохи не з того часу, як став лазити, покинутий без призору батька-матері, ріс собі самотою. Не закривала йому на ніч очей материна ласка, не будили ранком її пестощі. “Матері немає дома, матері ніколи”, — чув він кожен раз від наймички-куховарки, що разом гляділа і за ним. А батько? Батько більше гримав на його. Страшно і тепер йому, коли він згадає свої дитячі літа. У тих людей, здається, не було серця у грудях, не було ласкавості в розмовах. У його — різниці, у неї — базари, і більше нічого. Тільки він і чув нарікання батькове на малу таксу, тільки і вислухував перекази материні про торг. А люди на їх з заздрістю дивились і казали: “От хто розживається-багатіє”. Непривітною стороною тих щоденних клопот становилося життя перед його молодими очима, не будило воно чулості до людей, а здіймало заздрість, недовір'я.
— Знай, ти не об'їдеш — тебе об'їдуть, на те торг, — казав батько, призвичаюючи сина до свого ремесла, коли той скінчив школу. І він розказав синові про всі ті плутні, які треба часом пустити, щоб збути товар. Син був покірним батьковим учеником; викидати колінця, як звав батько крамарські плутні, приносило спершу йому таку утіху та радість. “Не для кого трудимосяпрацюємо, не кому це все збираємо, як не для тебе і не тобі, — казала мати, додаючи: — А ти гляди батьківського добра, гляди — не розволочи. Чим більше його матимеш, тим міцніше на ногах стоятимеш, більше почоту від людей. Гроші — сила, у нашій міщанській постаті — вони все”. Що було йому робити, як не стати на раз накоченій колії? І люди наддавали хіті: які батьколіати, та який син удався!.. Правда, молода ще кров шпарко дзюрчала у молодих жилах, серце нудилось серед тих щоденних клопот, і Костянтин не раз, набравши цілу метку парубоцтва, заводив з ними забави, — то догори дном жидівський шинок переверне, то ворота з двору, де е молода дівка, замчить на базар, вивісивши їх, мов

читати