Завантажити

поліції. І ще більше здивувалася, коли перед нею появився Книш.
— Ага, се ти, прачко, се ти, співухо? — замовив він. — Що ж, ти добре виспалася у моїй панській опочивальні? Опочивальня добра, і м'яка, і тиха, не то що в Колісника на перині.
Христя, стоячи перед ним, заплакала.
— Чого ж ти плачеш? Хіба я тебе б'ю? — пронизуючи її гострим поглядом, сказав він. — Годі ж, годі. Перестань. Скажи краще, що ти знаєш про Колісника. Чого він повісився? Може, сама і помагала?
— Я? Я якби знала, що таке буде, то нізащо із дому не йшла.
— Хіба тебе дома не було? Де ж ти була? Христя розказала все, все, як було, не втаїла і того, що Проценко нашіптував їй.
Книш тільки свиснув і заходив по хаті, позираючи скоса на Христю.
— Що ж ти тепер будеш робити? — не швидко спитав він після того, як вона замовкла.
— Що ж мені тепер робити?
— Станеш у горничні до Проценка?
— Чого я там у нього не бачила? Мені коли б вернули мою одежу.
— Угу. Одежу? — промугикнув Книш і знову заходив по хаті. — Ти краще зостанься у мене.
— Чого я тут зостануся? Щоб блощиці з'їли?
— Ні, не там. Не в чорній. А там, на моїй половині.
— Та й що?
— Та й нічого. І одежу візьмеш, і оправити тебе швидше можна. А то, знаєш, поки діло скінчиться, то справді блощиці попотнуть.
У Христі голова похилилася. Он куди знову кинула її доля, он на яку стежку напрямило її безталання. А вона думала уже... Що вона думала? Ні, ще вона не пропаща, коли її врода не зносилася. І Христя так спідлоба стрільнула на Книша своїми чорними очима, що по його широкому обличчю наче сонце заграло.
— Так ти... согласна? — запинаючись, спитав Книш і, підійшовши, узяв її за круглу борідку.
Христя лукаво опустила очі.
— Ну, глянь же! Глянь на мене! — увесь тіпаючись, зашептав він.
— Я нічого не їла. Мені їсти хочеться, — придавлюючи злегка своєю щокою його руку, мовила вона.
Він, наче що опекло його, зразу висмикнув руку.
— Іванов! — гукнув.
Перед ним наче з-під землі виріс москаль.
— Одведи її до мене. Та дай їй їсти. Самовар готов?
— Готов, ваше високоблагородіє! Слушаюсь, ваше вскобродіє! — і він повів Христю на приставську половину.
А ввечері Христя удвох з Книшем уже розпивали чаї. Пляшка рому стояла на столі. Книш раз по раз підливав з неї у свій і без того темний стакан. Лице його, як жар, жевріло, а очі, наче розпалені углі, горіли. Він вів веселу розмову, щипаючи раз по раз її пухку щічку. Христя пестилася, то опускала очі додолу, то стріляла ними так, наче наскрізь хотіла Книша пройняти, їй було весело. Теплий чай, привітна розмова і гріли, і веселили її. Один раз, коли вона простягла руку до пляшки, щоб собі у чай налити, їй здалося, наче сине Колісникове лице з зажмуреними очима виглянуло з-за пляшки. Вона струснулася і линула рому більше, чим треба.
— Що ти, злякалась чого? — спитав Книш. А вона зиркнула на його. Ухопила стакан.
— Давай пити! — скрикнула, цокнулася з ним і за одним махом не зоставила нічого в стакані.
В голові у неї зашуміло, ув очах іскри зайнялися. Своєю червоною та, як огонь, гарячою щокою вона склонилася на плече до його. Перед її п'яними очима стояла її давня доля, та доля, коли вона була ще співачкою і вихвалялася перед людьми своєю гульнею, своїми запоями... Як тоді не гірко було, як не тяжко щось усе ссало за серце, зате весело. Вогні горять, музика грає, люди цілими хвилями набігають. Подруга шепче на вухо: “Он той чорнявий купчик задивився на тебе”, або: “Он як гусарин покручує вуса і дивиться, як кіт на мишу...” А ти, наче не примічаєш нічого, стоїш і підтягуєш пісню. Скінчилась вона, остогидла та осточортіла, і купчик, і гусарин кидаються до тебе і наперебій один перед другим вечерять присоглашають... А там — смачні наїдки, добре п'яне вино... весело-весело! І Христя, стрибнувши, почала показувати Книшеві, чому її учено в арф'янках. Як і коли моргнути, що напоказ виставляти... То були п'яні заводи голосу, срамні постанови голого жіночого тіла... Книш аж трусився, дивлячись на неї, а очі у його, як у хижого звіра, горіли.
На другий день, коли він пішов по службі, а вона зосталася сама у хаті, їй пригадалося вчорашнє, і нестямно важкі думи облягли її зачмелену голову. Хто вона й що вона? Чи давно тішила неситу жагу одного, ще труп його не вспів задубіти, а вона уже перед другим ламається. Що вона? Усякий товар має свою ціну, а вона, як та іграшка, переходе з рук в руки. Ніхто її не питає, що вона стоє. Стрічне і поперічне бере її, пограється, полюбується і кине. Доки ж і поки так буде? Поки одлетить її краса молода, її врода красна. А там?.. Прокляте життя! Собача доля! І в обід вона знову напилася, щоб не думати, щоб забутися.
Минув тиждень. Той тиждень тільки і було говору та гомону по городу, що за Колісника. Виявилось, які порядки заведено в земстві, скільки перейшло через Колісникові руки грошей,

читати