Завантажити

половинка, і невеличка щілина засвітилася. Христя, затаївши Зітхання, приложилася оком до тії щілинки. На ліжку на спині лежав Колісник, згорнувши на грудях руки. Так їх умирущому складають. Лице бліде, Злегка синювате, очі закриті. “Невже?” — подумала Христя і в одну мить опинилася коло його. Колісник ворухнувся, застогнав і схилив трохи набік голову. Христя одійшла набік, щоб не видно її було, коли часом він лупне очима. Довго стояла вона, дивлячись на його, на неголене, заросле срібними остами лице; воно ще недавно було гладеньке, зовсім кругле, тепер його щось витягло, декілька зморщок пройшло по йому і продовж, і впоперек. “Ох, який він старий став зразу... Старий, а все добрий чоловік”, — подумала вона і тихо покралася назад.
Важкі думки не покидали її увесь день, почуття лиха носилося над нею і не давало спокою. Господи! Та невже ж? Тільки що збігло на лад, тільки що заклюнулося щастя, та знову воно утікає від тебе, знову ти одинока серед сторонніх людей, серед чужої чужини.
Колісник аж увечері кинувсь. Його сон хоч і підкріпив, та ж все не вернув спокою; на лиці зосталися сліди важких дум, пережитого лиха.
— Налякав ти мене, — чуло сказала йому Христя, даючи йому чай. Він тільки поскромадив у потилиці і не сказав нічого.
— Ти ще й досі не при собі. Може б, лікаря кликнути?
— Лікаря? Лікар поможе! Не поможе бабі кадило, коли бабу сказило, — одказав він, гостро дивлячись на неї і болісно усміхаючись.
— Тобі не до смішків, а ти смієшся, — з плачем одказала вона і похнюпилася.
Він нестямно схопився за голову.
— Боже! Хоч ти не муч мене! — скрикнув і побіг у свою хату, зачиняючи за собою двері.
І знову цілу ніч чулися його важкі ступні важкої ходи. Блідий світ ранку ще застав його на ногах, понурого та похилого. “Одно, що зосталось, — сказав він, підходячись до ліжка і дивлячись на подушки, — збожеволіти. Як се не поможе, ніщо не поможе!” — махнувши рукою, додав і ліг на постелю, закривши голову подушкою.
З дня на день Колісник робився все чудніше та чудніше. День спить, ніч гуляє, часто сам з собою балакає. “Ану погадай, Косте, чи то й на сей раз перевезе тебе кривий кінь? — питав він сам себе. — Перевезе! Не перевезе! Перевезе! Не перевезе!” — казав він, розтуляючи раз по раз то той, то другий кулак і з острахом позираючи на свої долоні. Потім утихне, задумається. “Хоч би одна близька душа біля тебе!” — скрикне і, сумний та похмурий, заходезасновигає по хаті.
Так проходили дні за днями. Колісник і ногою не виходив з хати. Не виходила і Христя нікуди, їй бажалося провідати Довбню, та як іюго кинути татуся самого?
А тим часом наближався наїзд. По городу ходила чутка, що цей наїзд повинен бути дуже цікавим, що годі так на слово вірити виборним членам, пора хоч раз гаразденько подивитися, що ними зроблено і чи цілі, лиш, припоручені декому грошики. Дехто з болем указував прямо на крадіжку і шкодував, що казна припоручила громаді грошову часть. Не треба б сього було робити. Ну, земство, земство. Хай би воно розпорядки робило, а грошима казна завідувала. Другі зовсім не бачили ніякої користі з земства і казали: “Ще одна драчка, а для уряду обуза. Раз коневі попустити поводи — дай показати свої норови, то вже трудно одучити. Попомните мое слово: з цього земства щось лихе вийде!” Треті жалілися, що мужиччя натюрили в земство, буцім воно куди і чемне. Через те і крадіжка, і шахранина громадських грошей. “Пусти, — кажуть, — свиню за стіл, то вона і ноги на стіл”.
Багато ходило по городу судів-пересудів, та не чув того нічого Колісник, сидячи дома. Раз до його прислали з управи довідатися, чи приїхав. Так він сторожа вилаяв і прогнав. Удруге прислали бумагу: давай отчот наїзду. Колісник ще більше задумався. Потім почав щось писати. Одно напише — порве га знову друге починає. І знову рве, і знову пише. З тиждень писав він, а потім на все махнув рукою і повеселів. Христя бачила, що то якась непевна веселість була, оже мовчала. Та й що їй було казати!
На другий день він почав наряджатися.
— Куди се? — спитала Христя.
— В управу. У нас тепер наїзд. Забула?
Довго він наряджався і вийшов до неї вибілений та вичищений.
— От що, — сказав він, мнучись, — не забувай свого завіту: мене не стане — помолися за мене!
Христя скинула на його здивований погляд. Колісник надівав верхню одежу.
— Ти б, може, пішла провідати Довбню? — спитався і пішов.
“А справді? — подумала Христя. — Піду. Чи признае-то він мене? Все рівно: не признає — сама признаюся. Може, йому полегшає, коли побаче, що не всі одвертаються від його, як жінка одвернулася”. І Христя, прибравшись, пішла в шпиталь.
Їй там сказали, що ще рано. Прихожих пускають до болящих тоді тільки, як скінчить лікар свої обходи. Христя пішла в садок проходитись.
День був ясний та тихий. Сонде привітно світило і гріло, як воно завжди гріє восени. На улиці серед хмар пилу жарко, зате в

читати