Завантажити

голову не злізе. Господи! Намучилася я з ним! — зітхнувши, додала Марина.
А Христя сиділа в кутку біля столу і тулилася до стіни. Марина так розписувала їй свого чоловіка, що Христі здавалося, от-от двері розчиняться і ввійде він у хату, світячи своїми божевільними очима.
Двері справді розчинилися, — Христя аж струснулася, — в хату увійшов височенного росту москаль. Голова його трохи не в оселю впиралася, руки — мов дрючки, лице довге, таранкувате.
— Марине Трохимовне! Наше вам! — привітався москаль, підходячи до Марини і простягаючи руку. Та, усміхнувшись, подала свою, і москаль так її Здавив за пальці, що та, стрибнувши, засичала і з усієї сили гепнула його межи плечі. Москаль реготався, а Марина стрибала по хаті та махала рукою.
— Бодай тебе кат так поподавив! — лаялась вона.
— Ничавось, ничавось. Ефто здорово! — сідаючи на другім кінці столу, казав москаль.
Христя подивилась кругом себе. “Оце той халамидницький притон!” — подумала і знов боязко озирнулася.
— А ефто што у тебя за барышня? — спитався москаль, указуючи на Христю.
— Се моя подруга, а не баришня, — одказала та.
— Понимаемсь. Наше вам! — даючи Христі руку, обізвався він. Та боязко простягла свою.
— Не, не, не бойтесь! Вот ручка так ручка. Беленькая, пухленькая! — любувався він, злегка перетираючи її своїми кодзумитими долонями. Христя усміхнулася.
— А позвольте спросить. Вы ж где находитесь? Здеся, али приехамши?
— Приїхала, — одказала, усміхаючись, Христя.
— При должности какой состоите али гулящая? Христю мов хто у правець поставив від того питання, вона аж скорчилася.
— Ну, от уже і почне! От і почав! — крикнула Марина. — Тобі яке діло? Заськи! Не знаєш?!
— Не извольте гневаться, Марина Трохимовна, не извольте гневаться. Я, значит, все доподлинно желаю знать.
— Швидко зостарієшся, як усе будеш знати.
— А вот у нас в роте фидфебель всегда говорит: “Вес знать — самый раз!”
— То ж у вас. Хіба в вас, у москалів, так, як у людей?
— У нас, у солдатов, всегда лучше, чем где-либо. Ничаво сваво, одна вот душа, да и ту каму-либо отдашь на сохранение, — одказав москаль чуло. Марина, дивлячись на його, глибоко-глибоко зітхнула.
— Ти ж кому свою припоручив: богові чи чортові? — спитала вона і зареготалася своїй вигадці.
— Зачем богу? Богу еще успеем, а черт к нашему брату не пристанет. Вот маладушке какой — самый раз!
— О, вам усе молодушки, а хто ж нас, старих, глядітиме? — спитала знову Марина.
— Старым бабам помирать нада, а маладушкам — песни петь да солдат любить!
— За віщо?
— Как за што? За то, што солдат — сиротинушка. Один себе на чужой старане...
— О, гарно співаєш. Янгольський, кажуть, голосок, а чортова думка.
— Опять чертова! Зачем чертова? Эх, едят вас мухи! Разве с бабами можно говорить об ефтих материях? У бабы волос долог, да ум короток. Вот што я тебе скажу.
— Як саме?
— А так. Вот, примерно, пришла к тебе гостья, подруга твоя. Нет тово, чтобы, примерно, в шиночек, да чверточку... с печки гуся жареново али барана... Все на стол: пей и ешь, любезная подруга!.. А ты вот баснями соловья кормишь.
— Годувала б його чим і кращим, а як нема чим! — одказала, прикро дивлячись на його, Марина.
— А нет — так і скажи. Тогда на тебе и ответу никакого. Вот у меня в солдатском кармане осталась завалящая копейка! На! тащи! — сказав москаль, витягнувши з кишені семигривеника грошей і брязнувши ним об стіл.
— Ні, ні, — кинулася Христя. — Бога ради не треба! Я нічого не хочу! Спасибі вам! Я прийшла одвідати подругу.
— Ну, ты не хоч, так, может, кто другой хочет, — сказав москаль, посунувши семигривеника до Марини.
Та покірно взяла, зап'ялась платком і вийшла з хати. Христя зосталася удвох з москалем, їй було і боязко і не по собі.
— Хорошая эта баба, Марина, — помовчавши, почав москаль, — Совсем хорошая, вот только хохлушка... Иной раз такое скажет — никак не разберешь. Да вот у нее только муж лихой! У, лихой!
— А він же був смирний! — обізвалася Христя.
— Да смирный то он смирный. Только больно много зашибает. Как жарнет — небу жарко! Ну, а тогда уж не знает, што и делает. На меня один раз с ножом бросился. Не увернись я — вот так бы насквозь и прошел. Да, бедовый!
— За віщо ж він на вас зло таке мав?
— Как тебе сказать за што? Ни за што. Первое — муж он, всегда пьяный. Как его пьяного любить жене? А второе — я их квартирант. Ну вот, он и начал ревновать ее ко мне.
На той час саме вернулась Марина, несучи в руках пляшку горілки і під рукою півпалянички.
— Се все про того ірода балакаєте? — спитала, викладаючи на стіл свою куплю. — Осточортів він мені, хоч не згадуйте! — додала вона, хмурячись.
— Не, не, не будем. Потчуй-ка гостью! — сказав москаль.
— Я не п'ю. їй-богу, нічого не п'ю. Спасибі вам, —

читати