Завантажити

поїдемо, — сказав удруге Колісник.
— У який город? Чого?
— У який? У губернію. Тут уже і так добре надихалися польового повітря, дай, боже, видихати.
“У губернію їхати!” — ударила думка у голову Христі, і очі її радісно заграли.
— Коли ж їхати? Зараз... — хотіла сказати Христя “збираться”, та промовчала.
— Коли ж зараз їхати? Завтра або післязавтрого.
— Мені не довго збиратися: плаття зложила, зв'язала — от і все. Слава богу! Коли б скоріше те завтра або післязавтрого! — не видержала Христя.
Колісник неймовірно глянув на неї. Христя вся сяла радістю. “Чи раділа б вона, коли б що мала проти мене?” — подумав Колісник. І інший, покійніший стрій думок обняв його. А може, і її піддурюють, підводять.
— Слухай, — сказав він уголос до Христі, котра вже полізла за платтям знімати з кілочків.
— А що?
— Ти знаєш, нащо то тобі Здір прислав меду? Кажи по правді! Христя тільки зняла угору плечі.
— А я почім знаю. Учора я бачилася з його жінкою на луці. Вона хвалилася, що розбагатіла, що чоловік зостався дома біля пасіки. Може, по давньому приятельству, — вони прихильні були до моєї матері, — і прислали той мед.
— Так, по приятельству. Сьогодні здір приїздив купувати лісу.
— Ага. Так тепер же я знаю, чого Одарка розсердилася, як натякнув син її, щоб не забула сказати мені про те, що батько наказував. Оце ж воно і е про той ліс.
— То-то. Вони хотіли, бач, через тебе діло ламати, та не вдалося.
— А я ж тут причому. Хіба мій ліс? Хіба я його продаватиму?
— Піди ж ти! Ох! Бісовщина! — крикнув Колісник і, поскромадивши себе у потилиці, пішов у свою кімнату.
Христя помітила, що Колісника щось наче клопотало, вона, постоявши, побігла за ним у кімнату дознатися.
— Що клопоче бідну головоньку мого доброго тата? — пестливо замовила вона. — Скажи ж мені. Повідай своїй доні!
Колісник повернувся. Христя стояла перед ним, та давня Христя, з рожевим личком, з іскристими чорними очима, що так і вабить, так і тягне до себе. У його на душі пояснішало.
— Ох, Христе! Христе! — замовив він, горнучи її до себе. — Коли б ти знала — наче сто гадюк упилося в моє серце.
— Що ж там таке?
— Ат! — махнув рукою Колісник. — Ся худоба — бери її нечистий! — не дасть мені спокійно вік дожити! І нащо я її купував? На те, щоб собі покою не мати. Чую, що не викрутитися мені від напасті. Ось осінь прийде, наїзд буде, — почав далі журливо він і зостановився.
— Яка ж напасть буде?
— Яка? У тюрму запруть, в Сибір зашлють.
— За що? — скрикнула Христя.
А Колісник, мов не чув того питання, далі вів:
— І ніхто не скаже: “Все ж він чоловік був”. Все ж і мені хотілося жити. Усі мене обвинуватять.
— От і не вгадав. От і не всі. А я нащо?
— Ти.. ти, спасибі тобі, тільки, може, одна й прихильна до мене. Та що ти? Коли вестимуть мене з тюрми на позорище, чи ти станеш зо мною разом? І ти, як і другі, одступишся від мене, — замовив він і замовк.
— Я молитимуся за тебе. Може, моя молитва дійде до бога, учує він її і помилує тебе.
— І вже. Ніщо мене не помилує. Нема нікого за мене — всі проти мене.
— Бо ти сам так ведеш діла, що всі проти тебе стають, — сказала Христя.
— Як?
— Так. От ти пригнітив слобожан, а вони, певно, були б за тебе, коли б ти не так робив.
— Що ж вони?
— Що? люди! Тебе не стало б — вони добрим словом згадували. От, сказали б, добрий пан був.
Колісник сумно і болісно усміхнувся:
— Що ж робити мені?
— Що? Подаруй їм той зиск, що ще зостався. Верни їм ставок, городи. І вони будуть молитися за тебе.
Колісник, схилившись, довго-довго думав.
— В тебе добра душа, Христе, в тебе жалісливе серце, — чуло промовив він. — Трохи, лиш, чи не твоя й правда. Хоч кому-небудь добро зробити, хоч капельку — і то краще. Кириле! — гукнув він на всі хати.
Кирило як з-під землі вродився.
— От що, Кириле, — почав Колісник, похнюпившись. — Завтра або післязавтрого я виїду відсіль. Там з слобожан слідує зіськати триста рублів. Збери їх і скажи — дарую я їм той зиск. Вовкові і Кравченкові теж скажи, щоб до ставка й городів не мали ніякого права. Хай буде все по-старому.
Кирило якось неймовірно дивився то на Колісника, то на Христю. “Що се, — думалось йому, — що се?”
— Скажи їм, — знову почав Колісник, — поки я живий, хай усе по-старому. А не стане мене — може, згадають добрим словом, може, хто помолиться за мене.
— А гроші ж як Вовкові та Кравченкові за оренду? — спитав Кирило.
— Гроші я верну, — замовила Христя і мала була бігти у світлицю.
— Стій. Ті гроші тобі зостануться. Виручиш з хазяйства, Кириле, — вернеш, а може, я зашлю з губернії. Кирило аж трусився з радощів.
— Оце по-божому, пане, а по-божому! — замовив він.
— Так чуєш? Як я поїду, скажеш їм. Скажи, хай

читати