Завантажити

сонця — піду, піду”. З якоюсь легкою надією, що вона розшукає Марину, як стрінуться, що то та скаже їй, вона лягла спати і швидко заснула.
На другий день, п'ючи чай, вона розпитувала горничну, що прислуговувала їй, чи не знає та Довбні.
— Довбні? — здивувалася та. — Та хто його у городі не знає? Не було того чужого тину або забора, під котрим він би п'яний не валявся. Зовсім З кругу спився.
Христі боляче було слухати такі приповістки за Довбню. Живучи у його, вона бачила і його серце добре, і те, що Марина зовсім не гляділа, як слід жінці глядіти, свого чоловіка, часто п'яного випихала надвір, хоч він цілу ніч витупцюється під вікнами, називаючи її всякими ласкавими назвами і Христомбогом молячи упустити в хату.
— А де він живе, не знаєте?
— Та кажу ж вам, з кругу спився! — одрізала горнична. — Голий бігав по городу. Скільки раз його і в шпиталь брали — не помагало. Казали, треба везти у губернію, туди, де божевільні. Та щось оце і не видно його — певно, одвезли.
— Він, кажеться, був жонатий. Жінка жива його?
— Жінка? То така й жінка. Вона, здається, більше його і довела до того. Він, бачте, з простою жив та потім і оженився.
— А не знаєте, де вона живе?
— Не знаю. Казали, там десь на кінці міста. — І горнична назвала мення хазяїна.
Христя, напившись чаю, зібралася і пішла прямо, куди напрямляла її горнична, їй довго прийшлося іти, все допитуючись, де такого-то хата. Насилу знайшла вона її аж на самому краї міста. Над яром, куди вивозили і скидали всяку городську нечисть, стояла одним одна хатина, не обгороджена, з Дірчавою оселею, з пузатями стінами, кривими вікнами і увійшовшими у землю дверима. То і була та хата, де мала пристановище Марина.
Насилу, згинаючись, щоб не вдаритись, улізла Христя у ту конуру. Хата зокола здавалася чепурнішою, чим зсередини. Стіни помазані, полупані, якісь темні патьоки спускалися по стінах від стелі оселі аж під лави, павутиння цілі гнізда позаводило у кутках, довгими нитками услало усю оселю. Долівка не Зрівняна, сміття пополам з грязюкою по кісточки. Піч ряба від чорних плям, що сажа, пробиваючись, понароблювала. Крізь позеленілі шибки ледве пробивається світ у хату, окриваючи її мороком; здавалося, мов хто надимив, і спертий дим снував по хаті, не знаходячи нікуди виходу.
Увійшовши прямо знадвору, Христя спершу нічого не побачила у тій темноті. Не швидко вона запримітила, що на полу коло печі в темному закапелку щось наче ворушилося.
— Здрастуйте! Хто тут у хаті?
— А кого вам треба? — почула Христя незнайомий охриплий голос.
— Чи Марина тут живе?
— Яка Марина?
— Марина. Довбниха.
— А нащо вона? — запитав той голос. — Я — Марина! — одказало, і темна постать підвелася з полу.
Христя зобачила перед собою високу молодицю з широким обрюзглим лицем і заспаними очима.
— Марино! — затаюючи зітхання, з ляком вимовила Христя.
— Я — я Марина, — казала та, підступаючи до Христі і заглядаючи прямо у вічі.
— Марино! Не пізнаєш мене?
— Хто ж ви такі будете? — потягаючись прямо на Христю, спитала та.
— Христі не пізнаєш? Я — Христя!
У лице Марині наче хто бризнув водою. Ззспані очі широко розкрились.
— Христе! се ти? — скрикнула Марина. — Яка ж ти, і не пізнать тебе — зовсім пані!
— А в тебе тут як пустка, та темно, та нечисто! — не видержала Христя.
— Еге, отак довелося жити. Все пропив той п'яниця. Все дощенту, поки і сам з кругу не спився. А ти ж де взялася? Тут живеш чи приїхала?
— Ні, я мимоїздом. Зосталася на день — на два. Сумно самій, піду, думаю, розшукаю знайомих. Та це згадала про тебе та й прийшла. Насилу допиталася.
— Спасибі тобі, що не забула, — подякувала Марина. — Сідай же, сідай. Отам коло столу сідай. Не бійсь, там чисто. Вчора стерла, — додала вона, дивлячись, як Христя боязко озиралася, де б їй вибрати таке місце, щоб присісти.
Христя присіла. У неї мороз поза спиною драв від тих злиднів та убожества, яке вона тут стріла.
— І давно ви сюди перебралися? — спитала вона.
— Та насилу тут знайшли захист у сій пустці, котра, гляди, колись придавить тебе навіки, та й годі. Хіба ж можна було з ним де ужитися... Скільки ми тих квартир перемінили. Оце переберемося. День, два — нічого. А там як закурив — хазяїн і жене. Шукайте собі по собі. Лихо, Христе, за таким заміжжям. Коли б знала, краще з посліднім нищим зв'язалася, ніж з ним.
— А де ж він тепер?
— Де? у шпиталі. В губернію одвезли. Насилу домовилася та допросилася. Ноги одбігала, поки виходила, щоб його взяли у шпиталь. “Ти, — кажуть, — жінка — сама і вези”. А на що мені його везти? Усе ж, усе пропив. Прийде оце — мене немає дома, на базарі абощо. Він за платок або за спідницю — та й у шинок. Як огню того боялася! Та допився до того, що страшно глянути: обірваний, трохи не голий, увесь труситься, очі — стовбуром, верзе таке, що й на

читати