Завантажити

помчалася у кухню. Чиясь чорна постать бовваніла серед хати.
— Хто то?
— Я, — обізвався товстий голос. — Григорій Петрович дома? Вона пізнала Довбню.
— Дома... нема! — перевівши дух, скрикнула вона. .
— Як нема? А то ж хто сидить? — питає Довбня, указуючи на Проценка, що сидів спиною до кухонних дверей.
— Вони чай п'ють.
— Ну то що? І я чаю не пив; разом нап'ємося.
— То Лука Федорович? — повертаючись, спитав Проценко. — А-а, слихом слихати, в вічі видати! Що це вас так давно нігде не видно? Жалуйте ж сюди...
— Хіба ви перебралися у другу хату?
— Ні. Тут завжди хазяїни чай п'ють. Сьогодні вони усі пішли в гості, а я зостався дома; то, щоб не ламати їх порядків, перейшов сюди чаю напитись... Жалуйте, жалуйте, — запрохував він, дивлячись на Довбню, що чогось у кухні м'явся.
— Хай одежа тут полежить. Ніхто її не вкраде? — повернувся той до Христі, кладучи пальто на піл.
— Хто б же її тут зайняв? Слава богу, ще злодіїв не було, — образливо відказала Христя.
— Та хто його знає? Може, москаль який зайде. Тепер їх до стогаспида у город увійшло.
— Чого ж вони сюди зайдуть? — дивується Христя.
— А може, до тебе!
На Христю наче хто кип'ятку линув!
— Я не така, як Марина, щоб до мене москалі ходили! — гнівно одказала вона; та Довбня вже пішов у гостинну і не чув її одказу.
Сумна та невесела сіла вона на лаві край столу і підперлася рукою під щоку. Невеличка стежечка світу пробивалася з горниць крізь двері і довгою смужкою слалася на чорній долівці. Христя дивилася на ту стежечку, а нудьга та досада, як обценьками, давили її серце... Там, за дверима, на столі зостався її недопитий чай; той чай, що вона уперше зроду намірялася випити разом з ним, перекидаючись любою розмовою. “От і напилася! от і побалакала! І принесе його лиха та нещаслива година! І чого? Бісова п'яниця! обридло по шинках тинятись, та давай ще по людях!” — лаялась Христя про себе, а сльози, наче хто їх видавлював, так і засновували очі, так і застилали світ... от-от бризнуть!.. Коли се...
— Христе! — донісся до неї голос Проценків. Дві сльози, наче дві квасолини, викотилися з її очей, залоскотали, пробігаючи на личку, і грузько упали додолу.
— Христе! — гукнув удруге Проценко.
— Чого?.. — Христя мерщій утерлася.
— Чого ти там сидиш? Іди хоч чаю нам налий. Христя, похнюпившись, увійшла у хату, мовчки підійшла до столу, налила чаю і повернула назад.
— Куди ж ти? Хіба чаю не хоч? — спитався Проценко.
— Та вона чогось плаче! — зиркнувши на неї, мовив Довбня.
— Плаче? Чого?
Тривожний погляд Проценків стрівся з її заплаканими очима... Христя мерщій утекла у кухню.
— І чого? — дивувався Проценко. — Любісінька-милісінька була... Чай наливала, ще сміялася; а тут зразу — на тобі та цить! — хвалився він Довбні.
— Глядіть лишень, чи не я її образив? — догадався Довбня.
— Як? чим?
— Та... кладу одежу та й кажу: гляди лиш, щоб москалі не вкрали. А вона мені: які? — Може, кажу, до тебе ходять.
— Так того? — кинувся Проценко у кухню.
— Еге-е-е ж, — хлипаючи, одказала Христя. — Хіба я з москалями знаюся? Хіба я водюся з ними, що вони мені ними очі вибивають, — розпорощалася Христя.
— Дурочка ж ти! Я ж питався тільки, — утіша Довбня.
— Дурочка! А нащо ж таке казати?
— Ну, він не буде удруге. Годі, перестань. Умийся холодною водою та йди біля чаю порядкувати, — каже Проценко, досадуючи в душі на Довбню.
— Я, їй-богу, не думав її образити, — почав виправлятися Довбня. — Так, навмання сказав, а вона бач... Бабйо! Отакі вони всі. Отака й Марина... Ви Знаете, чого я до вас прийшов?
— А чого?
— Женюся! — граючи очима, одказав Довбня.
— Боже поможи! На кому?
— Прийшов прохати на весілля. Прийдете?
— А чому ж? На кому ж женитесь?
— Та на Марині ж! Проценко тільки очі витріщив.
— Як на Марині? Марина ж на селі.
— Була на селі, а тепер тута.
— Як? яким побитом?
— Шкода стало гаспидської дівки. Отак пропаде десь, думаю. Так я й виписав.
— Коли ж весілля?
— А от після свят. Як вода одсвятиться, так і весілля.
— Дивно!.. — загадавшись, промовив Проценко.
— Дивуєтесь? Усі дивуються, кому не скажу, “Пропав, — кажуть, — чоловік! Отак учився-учивсь, на дорогу вийшов, жити 6 та бога хвалити, ніт же, пішов та й утопився...” Чудні люди! — глухо промовив Довбня, з усієї сили потяг цигарку й запив чималим ковтком чаю; не швидко він випустив цілий оберемок диму і, наче хмарою, покрився ним.
— Я сказав: чудні? — почулося з тії хмари. — Ні, лукаві! подлі! — загукав далі Довбня. — Вони знають, що значить чесно думати, жити — не лукавити?.. Наробили якихось перегородок, помежували людей та й душаться у тих тісних суточках; морочать свою голову, нівечать серце; з наймилішими бажаннями

читати