Завантажити

ноги черкнулись холодного долу. “От іще нежить через проклятих буде!” — сердито він мовив сам до себе, побрався знову на постелю, загорнувся в одіяло, закрив голову подушкою і усилковувався заснути.
До самого білого світу не втихала колотнеча. Пистина Іванівна то замирала, то оживала і страшенно гукала на всі хати. А Христя, як усі вийшли з кухні, підвелася, злізла на піл і, устромивши голову в подушку, неутішно плакала.
Світом пан пішов на базар сам, та недовго і ходив. Швидко звернувся, ведучи за собою якусь чорну молодицю.
— Годі тобі вилежуватись, — гукнув він Христі. — На твою плату та йди від нас. Мені таких, як ти, не треба. — І, щось кинувши на Христю, він одійшов.
— А ти дивись, щоб вона нашої одежі не занесла, — промовив він до молодиці. — Ото, що на їй, — наше. Хай у своє одягається та йде.
Христя підвелася, коли пан скрився у горниці. Дві зелених бумажки лежали біля неї. Вона їх ухопила у руку, здавила, як тільки можна міцніше здавити, і скрикнула:
— Куди ж тепер піду я? Де дінуся?
— На вулицю, уже ж не куди! — гугнявим голосом мовила їй молодиця. Христя глянула на неї, прикро подивилася, і сльози у неї зразу висохли. Щось чуже та нерідне черкнулося її уха, щось гірке та холодне обняло усю душу, невиразна досада учепилася за серце. Вона почула, що жалю до неї ні від кого їй дожидати. Як тума та, устала вона, переодяглася і, поточуючись, наче п'яна, пішла з хати.
Пистина Іванівна занедужала. Так у вівторок гостей у їх і не було: декому послали сказати, другі почули — не прийшли. Проценко нажив страшенний нежить і цілими днями не виходив з хати. Туди йому носили і чай, і обід, аж поки не скінчився місяць і він не перейшов на другу кватирю.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
ПО ВСІХ УСЮДАХ
І
Минуло п'ять літ. Стояла перша осіння доба з сухими покороткуватими днями. Сонце вже не котиться горою, як літом, не стоїть над самою головою і не прище палом, а береться низом, понад горою, привітно світе та пригріває після довгої холодної ночі та ущипливого рожевого ранку. Пройшли жнива; скінчилася і возовиця; хіба де в степу, далеко від людської оселі, ще бовваніють недовожені копи, а то всюди — тільки чорніє нив'я поораною ріллею та жовтіють лани збитою стернею... Пусто серед степу, та сумно и серед лісу: вітри-суховії обголили його рясні віти, а ранні заморозки пожовтили та почервонили лист зелений; пташки щебетливі одлетіли у вирій. Життя утікало з степів та лісів; ховалося по людських оселях та по теплих краях. По селах від білого світу і до темної ночі, знай, гупали неугавно ціпи, доводячи до розуму те добро, яким за літо наділила земля-мати. За годинки поспішали люди з роботою, щоб було що і самому кусати і вивезти лишнє на продаж. По городах теж була немала клопотнеча: мазались, білились, чепурились та прибиралися, збираючись уже на зиму.
Найбільше припала до того губернія. Та й не дивно: вона недавнечко відбула свою місячну ярмарку, закурилася та замурзалася, ярмарковим духом тхнула. Треба було почиститись та побілитися, бо дезабаром ждалися дворянські вибори, а разом з ними і губернський земський з'їзд. Усюди робота кипіла, а по гостиницях та по заїжджих дворах вона й не вгавала. Від ранку й до ранку — стук, грюк, хлюпанина; метуть, білять, миють, краскою криють... Треба як личить стрінути дорогих гостей! Це тобі не ярмаркове купецтво та крамарство, що в одну хату по п'ять душ влазить; спить — де не впаде; їсть — що не даси; одного чаю випиває відрами... А це тобі дворянство, та ще саме спинкове, — чисте чоло з дворянського роду, що змалку звикло широко жити, солодко їсти, пишно поводитись.
Заради того наїзду і жид, що держав у оренді невеличкий садок на главній улиці, хвалився, що до жидівської музики найняв ще й полкову, та до того ще й арф'янок виписав. Тільки не таких, які були на ярмарку... “То — сміття, котре вимітали з великих городів; гайвороння, що зліталося, зачувши падаль! А на цих глянеш — пальчики оближеш, послухаєш — їсти не схочеш! Що то За молоді та вродливі! що за повногруді та ясноокі! Не гуртом охриплим голосом пісню гудуть; не “в'юшки” або “Москви” затинають; а як заведе одна яку-небудь, то не то що голосом виводе, а ще й очима говоре, руками розказує, на собі показує!.. А нарешті усі як підхоплять, то наче у великі дзвони задзвонять, морозом поза спиною так і посипле!.. У Харкові в гостиниці як співали, то й долівку в гостиниці провалили — така сила народу набралася їх дивитися!” — вихвалявся жид.
Городяни дожидали того дива, як чуда. Про арф'янок тільки й розмови.
— Хоч би вже швидше дворяни з'їздилися. Побачимо, що за диво покаже нам жидюга, — гомоніли нетерплячі.
— О-о! та він нюх має: зна, шо кому треба; догодить всякому зможе, — казали другі.
— Жид з нюхом: уміє лицем показати! — піддрочували треті.
— Та й собі, небійсь, охулки на руку не положе!
— То вже як пить дать. На те й жид, щоб вивертать чужі кишені!.. А проте вже

читати