Завантажити

такою і зосталася — хльорка, та й годі! — сказав він. — Довбня нещасний з нею буде.
— От уже і нещасний! Чого? Ви самі казали, що щастя, як трясця: кого схоче, того й нападе.
— Тільки не з Мариною. Воно од неї, як од того лихого, тікає. Ну, яке щастя з хльоркою?
— А хто винуватий? Ви ж і винуваті: зав'яжете світ дівці, та тоді і хльорка.
— Не в тім річ. А хльорка, та й годі. Отже й ти... та не то. Я б і на поріг її не пустив, а тебе і в лобок варто поцілувати, — і він приложився своїми гарячими устами до її білого чола.
Христю той поцілунок наче залоскотав. Гарячий струмок заграв, заклекотав біля її серця і розлився огненною річкою по жилах.
— Грицю! мій любий, мій єдиний! — припадаючи до його, мовила вона, забуваючи про все на світі — і про Марину з Довбнею, і про цід на печі.
А тим часом пані, заснувши перший сон, кинулася. Вона мерщій засвітила світло і вискочила у кухню. Видно, її не мало турбували булочки, бо неодіта, З свічкою у руках, вона так і подралася на піч... “Макортет стоїть серед печі, накритий... все як слід... Де ж Христя? її на печі немає; чи не на полу?” — думає пані. Підійма свічку поверх голови, повертається лицем до полу, дивиться — і на полу не видко... “Надвір, видно, пішла, бо сінешні двері не щільно причинені. Ну, хай же увійде”, — каже сама собі пані і, одкривши макортет, заглядає усередину. “Пора, пора...” — шепче. Закрила макортет, жде... Не чутно Христі. “Що за бісів батько?” — подумала. Скочила з припічка, побігла до сінешніх дверей, одхилила їх, заглянула у сіни — надвірні двері засунені.
— Де ж се вона? — здвигнувши плечима, мовила сама до себе пані. — Дивно! І злодія не було, і батька вкрадено!.. Христе! — гукнула стиха. Голос її глухо роздався по хаті. — Немає!.. — дивується пані.
А Христя давно вже стоїть коло кухонних дверей і жде не діждеться, щоб пані пішла у свої хати, щоб їй як-небудь вискочити. “Оце долежалась! Оце дослужилась! оце так!” — думає Христя, а серце її, неначе пташка, б'єтьсяколотиться, як не вискочить з грудей.
— Та де це вона, справді? — гукнула вже з серцем пані і почала перекидати одежу на полу... Глянула і під піл, глянула і під піч — немає.
— Тепер же я знаю, де вона! — догадалася пані і, вся тіпаючись і міняючись на лиці, мерщій напрямилася за піч, буцім у горниці.
“О-о, пішла-таки”, — подумала Христя і стиха відчиня двері і ще тихше виходить.
Не встигла вона причинити дверей за собою, як з-за печі показалася пані. Обличчя її біліше від сорочки, тільки очі, мов дві роздуті углини, горять-палають.
— Де ти була? — гукнула вона не своїм голосом. Христя похнюпилась, мовчала.
— Де ти була, питаю? — ще дужче крикнула вона і похлинулася. — Безстидни-це! сра-мотни-це! — почала далі нарозтяг. — До паничів ходити?.. Оцето та тиха, оце-то та смирна, недотрога... Не займайте мене, я сама прийду! — знову задріботала пані.
Христя, мов німа, похнюпившись, стояла. Серце її все дужче та дужче билося, лайка пані все більше та більше його підкидала. А пані одно ганить:
— То-то я примічаю, що він такий голінний до гостей був, дома ніколи не побачиш, а то з дому і не виволочиш... Голова болить, недужиться... Он воно чого голова болить! он чого недужиться!.. А ти? а ти?.. подла! подла!.. — аж сичить пані біля Христі.
Христя підняла голову, розправилася. Обличчя її, мов стіна, біле, уста тремтять.
— Чого ж я подла? — спитала вона.
— Ще не подла? ще не подла? — пороснула пані на всю кухню. — До паничів ходити?!
— А ви? а ви? — тихо, мов суха трава зашелестіла, спитала Христя. Пані, наче опечена, кинулась.
— Що я? Ну, що я?.. говори! говори!
— Ви ж самі давали йому руку цілувати, — сказала Христя.
— Шкури-и-ще! — не своїм голосом скрикнула пані, високо піднімаючи угору руку... Нестямний відляск роздався по хаті, а за ним різучий крик... То Христя скрикнула, ухопившись за щоку, що зразу, наче кармазин, у неї загорілася від паніевого привіту.
— Докажи, шкур-р-о, докажи, сучко! — гукнула пані, ухопивши Христю за коси.
Христя, наче сніп, повалилася додолу.
— Що тут таке? — ускакуючи у кухню, спитався пан.
— Вон!.. вон! — гукала пані, штовхаючи ногою у боки Христі.
— Та господь з тобою! Що се ти робиш? Оханися!.. — кинувся пан до панії і насилу одірвав її від Христі.
— Вона... вона... — пручаючись у руках у пана, гукала пані. — Погань! сміття! До паничів ходе... Та смів... Помішала, бач, вилежатися на паничевих подушках... Таке... казати... — І, закриваючи лице руками, Пистина Іванівна заголосила. Дітвора, почувши материн плач, собі підняла ревище... Збився такий гвалт, гомін!
А що ж Проценко?
Проценко лежав у себе на постелі і чув усе те; чув, як Пистина Іванівна лаяла Христю, як дала їй страшенного ляса. Його неначе хто ножем у серце ударив, так воно зразу заболіло, і він був скочив з постелі. Теплі його

читати