Завантажити

ЛЮБОВ

Ленiнград...
Що до цього слова додаси i що з нього викинеш? I Петро Перший, i Ломоносов, i Державiн, i Пушкiн, i Лермонтов, i Гоголь, i Крилов, i Достоєвський, i Щед-рiн, i Некрасов, i Шевченко, i Рєпiн, i Сєченов, i Бехте-рєв, i Павлов.
I Суворов...
I Ленiн...
I Смольний...
I першi заграви Великої Жовтневої соцiалiстичної революцiї.
I Кiров...
I, нарештi, страхiття блокади, чудеса героїзму, вiдваги й мужностi...
I пафос вiдновлення й вiдбудови.
Город мислi, науки, лiтератури, революцiї, героїзму, пафосу i ентузiазму...
Як багато всього поклала iсторiя на гранiтнi плечi города-красеня, города-богатиря...
Але це ж iще не все.
Ленiнград має ще ж i Неву, i Невку, i Фонтанку, i Мойку, i канали, i острови, i Невський проспект, i Ад- мiралтейський шпиль, i Петропавловську фортецю, i Шлiссельбург, i Петергоф, i палаци, i музеї, i заводи, i фабрики, i сади, i парки, i сквери... I пам'ятники... i Олександро-Невську лавру, i багато ще дечого...
I це ще не все.
Ленiнград має ще ленiнградцiв i ленiнградок...
Кожний ленiнградець i кожна ленiнградка мають у своїх грудях — серце... Гаряче серце.
Бронза «Мiдного вершника», гранiт Неви, брук Невського i зелень дерев знають i вiдчувають, що те гаряче серце ленiнградцiв i ленiнградок належить їм...
I нiколи i бронза, i гранiт, i зелень, навiть в най-студенiшi ленiнградськi днi, не бувають холодними: їх обгортає й грiє гаряче серце ленiнградцiв i ленiнградок.
Серце...
Де серце — там i любов...
Коли говорити про Ленiнград, не можна не говорити про любов.
Про справжню любов — нiжну й щиру, гарячу й са-мовiддану, глибоку й зворушливу.
— Хто й кого ото так любить? — запитаєте. Ленiнградки i ленiнградцi люблять своє чудове мiсто Ленінград. Люблять нiжно й щиро, гаряче й самовiддано, глибоко й зворушливо. Любов та промениться з їхнiх очей, з їхнiх постатей. Вона в їхнiх руках, у роботi, в поведiнцi i в голосi.
— Я — ленiнградець! Я — ленiнградка!
Коли ви почуєте цi слова, — а ви їх почуєте обов'язково i не один раз! — нiколи не вiдчуєте в них хвастощiв та пихи, — нi! — бринить у тих словах тiльки або нiжна гордiсть, або гордовита нiжнiсть.
— Я гордий, — чи горда, — що маю честь бути громадянином Ленiнового мiста, i я щасливий, — чи щаслива, — що вiддаю городовi-героєвi любов свою.
I тодi цiлком зрозумiло, чому так чисто на ленiнградських вулицях, чому так швидко, за якийсь один рiк пiсля блокади, — позагоюванi гарматнi та бомбовi рани на ленiнградських будiвлях (принаймнi в центрi), чому на кожнiй вулицi ви бачите ремонт будинкiв, чому дорiжки в скверах та садках посипанi пiском, чому такi чистенькi й веселi, пофарбованi свiжою фарбою, трамваї i тролейбуси.
I не подумайте сказати ленiнградцевi чи ленiнградцi, що, мовляв, i у нас не гiрше, а може, навiть i краще, як у вас (це, звiсно, коли вам захочеться трiшечки хвастонуть!), що й ми, мовляв, своє мiсто не менше од вас любимо (це, звiсно, коли вам хочеться трiшечки позадаватись!), — нiколи цього ленiнградцям не говорiть.
Бити вони вас не битимуть, — ленiнградцi народ дуже чемний i дуже гостинний, — проте таким поглядом на вас подивляться, що краще б ударили.
А найгiрше в цьому для нас те, що вони мають право так дивитись.
Ну, не будемо про це говорити, давайте краще про любов...
Ну, от, примiром, пам'ятники...
«Мiдний вершник», «Первому Вторая», — скульптурне чудо.
«Первому» — це тому, що «Россию вздернул на дыбы».
Петровi Першому, теслi й iмператоровi.
З якою трепетною любов'ю загортали його ленiнградцi й ленiнградки землею, пiском i щебенем, «насипали високу могилу» над ним, щоб не пошкодила його ворожа бомба чи снаряд...
I врятували гордiсть i любов свою.
I знову рветься з постаменту, готовий через рiку Неву перестрибнути, гарячий мiдний огонь-жеребець, i ви чуєте, як трiщать поводи в руках теслi й iмператора, що того жеребця стримує.
А навкруги стоять радiснi ленiнградцi i ленiнградки, i вiд променiв у їхнiх очах на мiдi коня й вершника золотi зайчики стрибають.
Єсть у Ленiнградi, на Невському проспектi, Анiчков мiст.
Славний той мiст знаменитими чотирма вороними бронзовими кiньми. Конi таки справдi знаменитi...
Скiльки в них руху, скiльки скаженого якогось запалу, що боязно за тих силачiв, що їх здержують.
Дивишся на тих коней i думаєш: от iще раз рвонеться, опиниться бiдолаха силач пiд мiстком, а коник- хвоста трубою i — вздовж по Невському.
— Лови мене! Держи мене!
Так i пiдмиває тебе пiдбiгти до вороного й гаркнуть:
— Тпр-р-р-р! Стiй, не балуй!
Отакi конi...
Почалась Велика Вiтчизняна вiйна.
Фашисти пiд Ленiнградом.
Обережно, любовно знiмають ленiнградцi й ленiнградки своїх улюблених коникiв з їхнiх п'єдесталiв i закопують у сусiдньому садку глибоко в землю...
I лежать баскi конi глибоко пiд землею, а ленiнградцi i ленiнградки над тимчасовою їхньою могилою квiти садовили...
I так аж до тої пори, коли нiмцi так рвонули вiд Ленiнграда, що чи наздогнали б їх i баскi конi...
Червень 1945 року...
Воронi красенi конi знову на своїх мiсцях на Анiч-ковому

читати