Завантажити

ворохобня розгорілася.
Відітхнув і оповідав дальше:
— А викликають ворохобню злі люде, котрі все носом чують, коли над ними має затяжіти тверда рука. А причин до ворохобні знайдуть вони сто тисяч, а як нема, то видумають.
— А що ж видумали тоді?
— Нічого не видумали, тільки зажадали від молодого султана виплати в золоті надзвичайних дарів.
— Хто зажадав?
— Яничари,— відповів так тихо, якби боявся, що стіни вуха мають.
— І султан виплатив?
— Ой, виплатив він їм таку платню, що страшно попам'ятають і, мабуть, ніколи більше не підіймуть зброї проти Сулеймана.
Султанка Ель Хуррем заперла в собі віддих і вся перемінилася в слух. А в гарній головці її так закипіли думки, що примкнула очі, щоб командант Стамбула не зміркував, що діється в ній. Кассім оповідав дальше:
— Вже міхами обв'язали шиї агам яничарів і на площах столиці чути було гуркіт викочуваних гармат і метушня зчинилася в сераю, як молодий падишах казав привести три коні. Приведено три коні. Я був тоді ще ад'ютантом його як принца, бо ще не було часу зробити ніяких змін. Молодий падишах вискочив на коня і кивнув на мене і на Агмеда-башу, пізнішого великого везира. Ми обидва сіли на коней, вже бачачи, що султан думає робити. Перекинувся я очима з Агмедом, але жаден з нас не мав відваги сказати словечко до падишаха.
— І ви втрійку поїхали?
— Втрійку, о Хуррем!
— Без війська?
— Без ніякого війська. Сулейман їхав напереді, а ми за ним. Уже здалека шуміла велика касарня яничарів, як шумить Босфор в час бурі. А падишах мовчки в'їхав на подвір'я, де так кипіло, як у кітлі.
— Його не пізнали? — перервала.
— Його зараз пізнали, бо не раз він з тим військом ходив на муштри ще як престолонаслідник і знав його кождий жовнір у столиці. Падишах мовчки зіскочив з коня, а ми зробили те, що й він. І я, і Агмед — оба ми були певні, що живі не вийдемо з тої прогулки.
— А що ви думали, що буде з султаном?
— Скажу правду, о Хуррем! Ми про те не думали. — І що ж було дальше?
— Падишах просто пішов в середину збунтованої казарми.
— І всі затихли?
— Ой, не затихли, о радісна мати принца! Тільки уздрівши самого падишаха, звернули проти нього копії й шаблюки. І було так тихо, як перед дуже великим злочином.
— А що на те падишах?
— Падишах спокійно сказав отсі слова: “Зі всіма говорити не можу. Нехай виступлять три провідники!”
— І виступили?
— Так, зараз виступили і стали в крузі серед мечів.
— А падишах що сказав до них?
— Ані одного слова не сказав, тільки блискавичним рухом руки витягнув шаблю і трьома ударами на місці зарубав усіх трьох так скоро, що ніхто й не спам'ятався.
Ель Хуррем зблідла. Кассім кінчив:
— Ціла казарма збунтованого війська кинула зброю і впала на коліна, благаючи прощення. Султан Сулейман мовчки обернувся і вийшов з казарми. І ще тої днини роззброїли їх. А заки сонце зайшло над Стамбулом, кров злила долівку у довгій на милю казармі яничарів.
Дрожачи під вражінням того, що говорив Кассім, запитала Ель Хуррем:
— І всіх їх на смерть засудив султан?
— О хассеке Хурем! Падишах не судив з них нікого, тільки віддав суд над бунтівниками в руки військового суду. Лиш казав покликати до того суду, кромі вчених суддів, ще одного простого жовніра-каліку, першого, якого зустріне його піс-ланець на вулицях Стамбула. І той суд не помилував нікого. Бо вільно помилувати всякого злочинця й навіть убийника, але не вільно помилувати раз збунтованого війська. Коли б його помилував суд, то не помилував би Аллаг ні тих бунтівників, ні того суду.
— То ті яничари, що тепер є в Стамбулі, се зовсім інші?
— Зовсім інші, о Хуррем! Деякі з них надходили якраз з поблизьких міст, коли народ кінчив на вулицях Стамбула роздирати на шматки трупи збунтованих і кидати собакам кусники їх тіла.
Султанка Ель Хуррем закрила очі руками і сказала:
— Дійсно! Страшний єсть Джігад, але є ще страшніші річі, ніж Джігад. Ти правду казав, о Кассім!
А Кассім кінчив оповідати те, про що ніколи не оповідали правовірні мослеми в палаті падишаха:
— А на деякі подвір'я народ сам затягнув призначених на смерть бунтівників і, замкнувши всі брами, дивився з вікон, як голодні собаки живцем роздирали зв'язаних бунтівників.
Султанка відкрила руками очі і сказала:
— Се вже дуже жорстоко, о Кассім!
— Але справедливо, о Хуррем!
— Чому справедливо, о Кассім?
— Бо народ, котрий милосердиться над бунтівниками проти Аллагом даної влади, сам буде пошарпаний голодними псами, тільки ще гіршими, ніж ті пси, що мають шерсть на собі.
— То пси без шерсті гірші, ніж пси з шерстю? — запитала наївно.
— Безконечно гірші, о Хуррем! Бо навіть найлютіші пси з шерстю не збиткуються довго над ніким. Загризуть — і по всьому. А собаки без шерсті дуже збиткуються, о Хуррем,— і довго

читати