Завантажити

міри часу для трудів, і праць, і жертви, нема для нікого, коли віра й держава знаходяться в смертельній небезпеці.
А двадцять третього дня місяця Мутаррем відкрила Турецька артилерія вогонь на Відень, проти Кернтнертору, і била безнастанно цілу ніч аж до ранку. І всю ніч лив з неба дощ без умовку і не уставав ні на хвилинку.
Вже другого дня одержали турки наказ приготовити драбини до наступу, щоб вилізати на мури міста. Анатольські війська стягали з гір кругом Відня дерево і в'язки хворосту, щоб заповнити рови. Втім через Соляну браму вибігло не-чайно вісім тисяч обляжених і впало на зади тим турецьким відділам, що здобували Кернтнертор. Але вони, замість ніччю, вийшли з міста щойно ранком, бо спізнилися з випадом. І турки убили 500 з них і сотника Гагена Вольфа. А коли вони подавалися в город, спробували турки разом з ними вдертися в створену браму. Одначе отвір був завузький, щоб більша сила їх могла нараз вдертися в місто.
Щойно, коли двома мінами зробили більший вилім біля монастиря Августинів коло Кернтнертору, припустили в тім місці тридневий наступ. Безнастанно гриміла артилерія з обох боків і безнастанно грали труби, позавни і трембіти з веж Августинів і церкви св. Стефана: їх весела музика мала додавати відваги оборонцям міста.
Так ішли дні за днями — криваві дні.
Ще дві міни сильно поширили вилім біля Кернтнертору. І воєнна рада везирів і башів під проводом падишаха вирішила останній та найбільший наступ, бо студінь і недостача харчів давалися вже взнаки турецькому війську. Остигаючий запал війська піднесено приреченням величезних сум в золоті. Кождому яничарові обіцяно виплатити тисячу аспрів. Герольди викликували в таборі, що котрий простий воїн перший дістанеться на мури міста, одержить тридцять тисяч аспрів, а коли се буде субаші, то стане цісарським намісником. Сам Сулейман під'їхав аж під мури города й, оглянувши вилім, висказав за його величину признання великому везирові. А вилім той мав 45 сажнів довжини.
Як морські хвилі в час бурі, рушили мудшагіди84 в великий вилім муру, а кров і мозок значили їх сліди.
Рев гармат і крики свіжих полків падишаха, шо перли на мури Відня, долітали аж до Сіммерінга, до золотих наметів Роксоляни.
Султанка Ель Хуррем лежала на шовковім дивані, і якась дивно прикра розкіш розпирала її грудь і тамувала віддих. Думала. Вона всім єством своїм не хотіла упадку того міста, якого дзвони так жалісно молилися до неба. Але ся війна була її ділом. Пригадувала собі, як отворила святу Браму Фетви та на питання султана одержала відповідь імамів, якої хотіла, шо й вона, хоч жінка, має обов'язок брати участь у святій війні проти невірних — по словам Корану:
“Йдіть, легкі і тяжкі, та ревнуйте добром і кров'ю на шляху Господнім!”85
Не могла забути, як тоді шаліла султанська столиця і як п'яні восхитом дервіші виносили з меджидів золоту, як сонце, хоругов Пророка і червоні, як кров, прапори Османів і білі Омаядів, зелені фатимідів, чорні Аббасидів.
Пригадувала собі, як султан не хотів, щоби брала з собою в поход своїх малих синів, Селіма й Баязеда. Тоді вона вдруге зажадала рішення імамів. І вдруге Шейк-уль-іслям, голова імамів, на питання, чи й діти обов'язані брати участь у святій війні, дав таку відповідь на письмі:
“Ми зводили відповісти: так. Бог всевишній знає се лучше. Писав се я, потребуючий Божої помочі, син свого батька,— нехай Аллаг вибачить обидвом, коли написана недобра відповідь”.
І молоденький син Роксоляни Селім взяв участь в поході. Виїздив зі столиці на коні поруч свого батька в оточенні гвардії султана. А мати їхала з ним у відкритій колясі, п'яна мріями, як роза, повна червені й запаху.
Не могла відвести очей від малого Селіма. Для нього хотіла збагнути таємницю війни й держави, хоч смерть двох людей, яких убила в обороні будучності свого старшого сина, зразу дуже її прив'язала до нього, потому усувала його в тінь,
Вечеріло, і дитина вже спала в наметі.
З вежі св. Стефана долітали звуки дзвонів на тривогу.
А наступ мудшагідів шалів криваво кругом мурів Відня і все кріпшав.
До намету хассеке Хуррем вступив Сулейман з глибоко на чоло насуненим турбаном. Мав хмару на обличчі і спрагу в очах. Знала вже добре свого мужа. Встала і сама налила йому чашу сорбету. Він мовчки почав пити. Вона гладила його руку й успокоювала, мов дитину.
Випивши, сів на дивані й зажмурив очі. Був такий утомлений, що виглядав, як розпряжений лук. Тихо сіла коло мужа й навіть найменшим рухом не переривала його відпочинку. Помалу похилилася голова великого султана, і він з утоми заснув сидячи.
Сиділа біля нього, а в голові аж шуміло їй від ріжних думок. Боялася, щоб він особисто не повів своїх військ до наступу на мури Відня й не погиб.
Недовго спав завойовник Османів. Встав. Протер очі. Умився і збирався до виходу.
Не хотіла пустити його самого.
Одягнулася в свій вовняний бурнус, взяла шаль кашмірський і

читати