Завантажити

звужували з обидвох боків острі, кам'яні виступи-іглиці високих гірських стін з червоним, чорним і ясно-жовтим камінням.
Каравана з трудом зачала входити на гору Ваді-Будру. Величезні поклади брунатного, червоного й зеленого граніту, мов поверхи веж, підносилися до неба. Виглядали як будова велетнів, бо великанські квадри каміння видніли немов уставлені одні на других. Великі купи й довжезні полоси чорних жужлів, випалених вулканічним огнем, тягнулися попід колосальні брили граніту. Між ними тут і там немов горів яскравий, як цегла, червоний порфір.
Втомлена йшла каравана султанки стежиною самим крайчиком пропасті через старинний перехід, де вже найменший подих вітерця викликає бодай улуду охолоди.
В полуднє четвертого дня дійшла каравана султанки до славних копалень Маггара, де вже літ тому п'ять тисяч єгипетські фараони добували мідь і малахіт і відки слуги їх привозили дорогий синій туркус до царських скарбниць у Мемфісі.
Тут здержано похід, бо султанка хотіла оглянути старезні шахти. Вони з неімовірним трудом і накладом праці вкопані в надзвичайно тверді, блискучі скелі граніту і що далі, то вужчі. Штучні, кам'яні колюмни забезпечували робітників перед заваленням їх у небезпечних місцях, де граніт був потрісканий. Ще видно було сліди долота й іншого знаряддя старинних каменярів Єгипту між синьо-зеленими туркусами в міцних скелях, де вони в темних ломах заховали свій блиск і свою чудну барву.
Вся долина покрита була до втоми монотонними куснями цегли, випаленими начервоно, оживлена тільки набатейськими, коптійськими, грецькими й арабськими надписами, вирізаними на великих скелях. Султанка Місафір прислонила білою рукою свої сині очі й занялася читанням арабських надписів. І довго читала їх та й навіть виписувала з них старинну мудрість, як пчола, що збирає мід, де зустріне його.
На заході бовваніла пуста і нага група гір Джебель-Мока-теб. Не було ні на ній, ні під нею навіть наймарнішої деревини тамариски, ні стебелини, ні моху, ні трави. Тільки цариця самота і дочка її мовчанка панували тут всевладне аж ген далеко і високо-високо — до величної і дивної гори-піраміди з п'ятьма росохами, званої Джебель-Сербаль. Се свята гора законодавства гебреїв і всіх народів, що приняли віру Божої літорослі — Спасителя з роду Давида, сина Пречистої Діви Марії.
Стрімка і мов застигла в безконечній самоті і мовчанні стояла п'ятипальчаста свята гора Мойсея, звана Синайською, або Горою Божого Закона. Велична, мовчазна, мов білий п'ятикратне загнутий воаль-серпанок, правдиво найдорожчий з серпанків на землі. А під нею Чорні нижчі гори і далека оаза Феррану. Стрімка і застигла в спокійній величі підноситься свята гора Мойсея. А від неї аж до Рас-Магомеду на полудневім кінці півострова прямовисними розпадлинами блистять від споконвіку донині масивні гори з порфіру і ріжного іншого каміння — червоного, як м'ясо, зеленого, як трава, чорного, як вугілля, і такими масами доходять вони аж до Червоного моря, де кінчаться в воді, оточені коралями...
А п'ятого дня каравана султанки наближилася до стін з граніту Ваді-Феррану, найбільшої долини півострова, званої Долиною Шишей. Вона раз у раз ширшала. Біля стежини каравани зачали показуватися сочисті і поживні зела.
По п'яти годинах дійшла каравана до Перли Синаю, найкращої оази Ваді-Феррану, де перед віками була битва з Амаликитами.
Свіжі жерельні струмки і потоки журчать в огородах Перли Синаю, званих Відблиском Раю. Над чистою жерельною водою ручаїв співали птахи в густій трощі і плигали дикі качки. Між рясними овочами зелені гранатів видніли зелені дерева мігдалові, тамариски, пальми дактилеві, і дерева сеялю, і прекрасні смуги піль з товстою пшеницею і ячменем.
В Перлі Синаю спочила перла Царгорода — султанка Рок-соляна. А на другий день рано сказала здивованим арабам, що хоче особисто вийти — на сам верх святої гори Мойсея!
— Там нема ні доріжки, ні стежки, о велика хатун! То гори бездоріжні...
— Як часом людське життя,— відповіла султанка. І наказала приготовитися до подорожі провідникам і малим четам яничарів і сіпагів.
Через дикі скелі і гостре каміння, малими долинками, де били з землі жерела і була рістня, западнями і дебрами йшла дивна жінка падишаха в бездоріжні і безстежні висоти Джебель-Сербалю. За нею мовчки йшли чети мослемських салдатів, а біля неї здивовані провідники.
Немов виразна мапа, що має реліфи, ярко відріжнені красками, зарисувалися перед її очима вже з першої висоти: чорна полоса гранітів, і сіра піскового каменю, і жовта пустиня, й зелений управний простір Ваді-Феррану. А далі пребагаті в закрути долини між незлічимими горами і вижинами, безмежна й оком необнята Пустиня Мандрівки аж до далеких-далеких височин Петрасу, до гір між Нілем і Червоним морем — кожда з них у властивій собі красі і величі виразно виступала в прозрачнім чистім повітрі.
Ніхто не почув від дивної жінки падишаха ні словечка жалю, хоч одяг на ній скоро

читати