Завантажити

котру ти бачив на свої власні очі! Я вірю тобі, о Кассім, що ти скажеш мені правду!
— Все опріч того скажу, о радісна мати принца! А того не можу сказати, вибач вірному слузі падишаха і свому!
— Чому не можеш сказати, о Кассім? — запитала уражена.— Адже коли ся річ ще страшніша, ніж великий Джігад, то її мусіли бачити також інші люде. Чому ж вони можуть знати про се, а я ні?
— О, наймудріша із жінок мослемських! Ти правду сказала, що ту річ, ще страшнішу, ніж Джігад, бачили й інші люде! А я тому не можу її оповісти, бо є старе повір'я, що коли про ту річ в палаті султана заговорить хоч би тільки двоє людей, котрим вірить султан, то та страшна річ покажеться вдруге ще за життя того султана.
— Се забобонне повір'я, о Кассім! — сказала піднесеним голосом.— Так само забобонне, як те, що зорі на небі мають силу над людьми на землі!
Учитель Річчі зі школи невольниць стояв їй як живий перед очима... Кассім подумав і запитав:
— Чи дозволиш, о радісна мати принца, висказати мені отверто, що думаю?
— Все говори правду,— відповіла вже успокоена.
— За твоїм дозволом, о хассеке Хуррем, говорю те, що уважаю правдою. Ні одно не єсть забобон, ні друге. Що се друге не єсть забобон, можеш переконатися кождого часу, коли місяць, найбільша звізда ночі, стоїть у своїй повні над палатами падишаха. Тоді з численної служби в сих палатах все витягає когось його дивне світло з кімнат. І витягнена людина лізе у сні по таких місцях, де навіть найзручніший штукар з Єгипту ні з Багдаду не міг би вилізти без утрати життя. Своїми очима можеш побачити, о радісна мати принца, що небесна звізда має силу над земними людьми. Чому ж би інші зорі не мали мати подібної або ще більшої сили? Тому, що ми добре не знаємо того?
Султанка задумалася над тим, що чула від Кассіма.
А він говорив дальше:
— Сам султан Сулейман уродився під такою звіздою, що, мимо всіх війн і боїв, умре своєю смертю на львинім столі. Так каже старе передання, і всі мудрці Сходу твердо вірять в те, що нема такої людської сили, котра могла б позбавити життя Сулеймана. І тільки тому й міг він зламати ту річ, ще страшнішу, ніж Джігад, про котру не вільно ні думати, ні говорити, щоб не повторилася.
— Ти боїшся, Кассім?
— О хассеке Хуррем! Я готов сегодня, як кождий воїн, покласти своє життя на приказ падишаха за нього, за рід його і за державу його,— спокійно відповів командант Стамбула.
Цікавість султанки росла. Бачачи, що звичайними способами не видобуде з Кассіма того, чого він не хоче сказати, опустила обидві руки і напівпримкнула очі, немов ослаблена. І тихо, як легіт вітру, промовила до нього;
— О Кассім! Чи падишах може мені оповісти про те, що він сам зробив?.. Кассім зблід...
— Не може,— відповів.
Вона вмить спостерегла його переляк. І зараз використала, кажучи:
— А чому не може?
Кассім ще більше змішався. По хвилі, зібравши думки, відповів:
— Бо падишах зробив то дуже необережне, хоч велике, діло, а сам не похвалиться ним.
— А як ти думаєш, Кассім, чи єсть на світі така жінка, що могла б видержати і не сказати чоловікові свому: “Я чула від того і того таке й таке. Він зачав говорити і не хотів скінчити”...
Кассім, притиснений хитрістю Ель Хуррем, пробував востаннє боронитися і сказав:
— Така жінка єсть, о Хуррем. Се одинока подруга падишаха, котрій я вірю, що не видасть тайни, повіреної їй на слово.
— Так,— відповіла радісно і, плескаючи в долоні, як дитина, зірвалася з дивану.— Тільки ж ти, о Кассім, ще не сказав мені тої тайни! А як скажеш, вона остане між мною і тобою. Навіть син мій, Селім, як доросте, ніколи не довідається про те, що сказав його мамікомандант Стамбула у святім році Джігаду!
На те Кассім не мав уже що відповісти. Помалу й оглядаючись, зачав тихо говорити:
— То було так. Коли у місті Ограшкей помер покійний батько падишаха, блаженної пам'яті султан Селім,— нехай Аллаг буде милостивий душі його! — і чорним возом везли тіло його до Стамбула, тоді на престол султанів вступив син його Сулейман,— нехай живе вічно! А тоді вибухла ворохобня війська у Стамбулі...
— Так?! — перервала здивована Ель Хуррем.— Ворохобня... проти... Сулеймана? А чому ж я про се ніколи досі не чула?
— Бо про ту річ, страшнішу від війни й помору, ніколи не говорять правовірні мослеми в палаті падишаха.
— А чого ж вибух той бунт? І хто його зробив? І пощо? І як Сулейман здавив його?
Тепер пригадала собі, що султан Сулейман дуже нерадо їхав з нею в околицю Стамбула, де стояла велика на милю касарня яничарів. А коли раз спонукала його поїхати з нею туди, то весь час мав глибше, ніж звичайно, засунений турбан на очі і був дуже маломовний.
А Кассім оповідав дальше:
— Ворохобня, о Хуррем, се річ страшніша від війни. Бо тоді в улицях міста убиває брат брата, і батько сина, і дочка зраджує матір свою, як тільки допустити до того, щоб

читати