Завантажити

до Бін-Бір-Діреку80, або до Єні-Батан-Сераю81 на відпочинок.
Відпочивала в лодці, бо мучили її й томили звіти і поради, яких у неї засягав командант Стамбула. А ще більше мучило її почуття величезної влади в наймогутшій державі світу. Не знала, що з тою владою ні починати, ні робити, бо ще не прийшов її час.
Але думка про Мустафу мучила її найгірше.
Бо мала під опікою первородного сина мужа свого від іншої жінки. І чула безмірний тягар на собі — на саму думку, що було б, коли муж повернув би й не застав Мустафи.
А ще більше мучила її думка про пустку, яка була б на тім місці, де любив гратися в саді малий Мустафа.
Відчувала, що полекшало б їй, якби могла висповідатися перед матір'ю зі своїх думок. Знала се напевно. І знала, що мати зняла би з неї той тягар, від котрого аж помарніла. Але не могла того сказати.
Боялася. Бачила в уяві наперед, як мати перехрестила б себе і її, вчувши про те. І які очі мала б і як поблідла б.
І навіть знала, що і як мати говорила б на те. Знала, що сказала б їй: “Ти була у мене добра, золота дитина, а зло зачалося, відколи ти скинула з себе той хрестик, котрий я тобі дала. І потому скидала ти вже одно за другим, аж поки не дійшла там, де тепер стоїш і думаєш”.
Але чогось іншого боялася ще більше. Раз зачавши сповідатися, була б висповідалася і з того, як убила непереслуханого Агмеда-башу. Думала, що тоді мати не могла б довше жити під одним дахом з нею — з убийницею.
Думала: або під вражінням того всего трісло б матері серце, або покинула б мене, сплакана, впавши на силах, і що ж тоді сказати Сулейманові, котрий напевно довідається, в якім стані мати опускала б палати. Що сказати?!
Знала свою матір лучше, ніж себе. І знала, що вона вийшла б від неї так без нічого, як прийшла,— тільки з великим горем. Не могла.
А втім, а втім! Чи ж можливо не бачити сина на престолі султанів?
Так мучилася прекрасна султанка Ель Хуррем, коли несподівано вернув муж з походу.
О, як же вітала його! З дійсною радістю і з дійсним смутком, вся змішана в нутрі своїм. А вечером дрожачими устами дякувала Богу, що ще і сим разом охоронив її — від здобуття золотого престола Османів для потомства свого.
Дякувала. А на дні серця чула, що вже не перепустить другої нагоди. О, ні!..
Вже привикла до думки про здобуття золотого престола Османів. Тоді виховає синів так, як уважає. О! І тоді зачне снувати плани і діла, якими перевищить велику княгиню Ольгу, котра в сих палатах приймала хрест — так само потайки, як потаємно і вона несе свій невидимий хрест терпіння, в котрім уже призабула святі слова Господньої молитви: “...і не введи нас во іскушеніє...”
А горами Балканами йшла в тім часі осінь. І немов горіло золоте й червоне листя дерев, як останнє пращання. Дерева стояли в блиску плодів своїх, мов священики перед вівтарями у ризах золотистих, червоно підшитих.
У садах сербів і болгарів стояли достиглі овочі. Осінь здійснила всі мрії весни. І спокійно гляділа у синьо-лазуровий небосклін небесний, по котрім тихо котилося золоте велике сонце, одна з порошинок давніх творів Божих.
З них людина бачить зникаюче маленьку часть і тішиться тим, що бачить, як тішиться метелик одним днем життя,
Але як на полях і в садах дозріває всяке добре насіння плодів землі, так дозріває й усяке зілля отруйне. А хто завчасу не виполе його зі своєї землі, той побачить, як отруйне зілля переможе й заглушить усяке добре насіння.
 
III
 
Коли Сулейман вдруге вибирався на святий Джігад і вже було певно, що разом з ним поїде сим разом на війну і султанка Ель Хуррем, запитала вона Кассіма, команданта Стамбула:
— Скажи мені, як, властиво, виглядає Джігад? А все веселий Кассім споважнів на обличчі, повагом склонився й відповів:
— О радісна мати принца! Коли Джігад займеться на землі, тоді по небі ходить заграва пожарна. І кидає криваві блиски свої на чорні стовпища і хмари диму. Тоді стогнуть шляхи під важкими колесами гармат Халіфа. Тоді дуднять дороги від тупоту кінних полків його. Тоді чорніють поля від піших військ падишаха, що пливуть, як повінь. Тоді так гуде плач жінок і дітей християнських, як шум у градовій тучі. Бо жах великий несе з собою Джігад!
— То ти кажеш, Кассім, що Джігад страшний?
— Дуже страшний, о велика хатун!
— А чи є ще щось страшніша, ніж Джігад? Командант Стамбула надумувався хвилину й відповів з острахом в очах:
— Є ще страшніша річ, ніж Джігад, о радісна мати принца!
— Чи ти, о Кассім, бачив ту ще страшнішу річ?
— Я бачив початок її, о пані, який удусив зараз своєю рукою султан Сулейман,— нехай благословенне буде ім'я його вовіки! Але про ту ще страшнішу річ не вільно навіть думати, не то говорити, о найясніша пані!
Очі султанки заблистіли цікавістю. Вона хвилинку вагалася і промовила живо:
— О Кассім! Ти скажеш мені, що се була за річ, ще страшніша, ніж Джігад,

читати