Завантажити

витріщилась через хвилю на нього з несамовито розширеними очима, однак, зрозумівши врешті його слова і його погрожуючий рух, нараз, мов змія, звинулася з землі і станула на ноги.
— Іди ти!! — крикнула нараз диким голосом, скипілим з раптової ненависті, неначе з його останнім словом опинилася вся погань світа перед нею. — Ти! — і з тим словом трутила старого так сильно від себе, що він відразу упав. — Іди — ти!! Ти сам нечистий, що мене подибав. Грицю! — крикнула вслід за тим з усієї сили, мов не тямлячись з розпуки, і — розреготалася. — Грицю, я тут!
В діда спалахнули страшно циганські очі, і, піднявшись, він погрозив вдруге п'ястуком і бичем.
— Гай, гай! — крикнув, засапаний, і закляв тут страшно. — От що, чарівниця-відьма, — додав, — сама ти справедлива. Тепер се сам я бачу. Настка правду казала! Знай ти раз від неї, а другий і від мене. Гриць її посватав, а тебе лишає.
— Неправда, він мене любить! — кинулась на нього Тетяна з зворушення здичілим беззвучним голосом і такими ж очима, боронячись з усієї сили проти убиваючих, страшних слів старця.
— Тільки й твого! — кликнув на те дід і заллявся при тих словах гірким поганим сміхом. — Тільки й твого. Так як його батько любив колись його матір, — додав з не описаною ненавистю. — Тільки й твого!
Тетяна, не зрозумівши всіх його слів, лиш останні, знов кинулась на нього.
— Іди ти! — крикнула і, підсуваючи високо чорні свої брови, підняла руки і указала на недалеку пропасть. — Іди! — повторила, — кинься там — і більше не вертай!
Старий витріщився з переляком на неї і, схилившись за бичем, що випав йому з рук, хотів її вдарити.
Але її вже не було — зникла. Лиш зі сторони, куди метнулася, зачув він розпучливі голосні слова: “Грицю!.. я тут”. А відтак по хвилі прикрий довгий сміх...
 
Задихана, без краплі крові в лиці, з блудними майже очима, з викривленими устами, впадає Тетяна до матері і кидається їй на груди.
— Мамо! — скричала погаслим чужим голосом. — Мамо, Гриць мене покинув, зрадив. Мене він любив, а з другою вінчається. Мамо! — кличе, не даючи матері опам'ятатися з своїх слів, і термосить її, не тямлячись, щосили. — Мамо! він двох нараз любив, слухайте, мамо!!
Іваниха Дубиха, що саме сиділа на лаві, побачивши нараз майже напівбожевільну доньку, лиш до стіни оперлася.
— Що за Гриць? — пішло глухе питання.
— Той, мамо, що раз зимою на коні тут був. Гарний такий! В лісі ми все сходилися; там ми любилися. Ліс один все знав. Гриць, мамо! — і розреготалася.
Стара підвелась важко.
— Так? — спитала, а потім додала: — Тобі він казав цвіту папороті шукати? — І, сказавши се, усміхнулась, мов останній раз в житті.
— Мамо!! — пішов окрик нечуваної розпуки на всю хату. — Мамо!
— Ти одна в мене була, — відповіла мати. — Одна на всім світі...
— Мамо!!
Дубиха не відповіла більше...
Тетяна впала на коліна перед нею... сповідалася...
 
Годину пізніше Тетяна знов у лісі.
Летить шаленим кроком, мов сама стріла, до старої Маври. “Мавро!! — товчеться ніби голос в її грудях диким стогоном і шукає простору. — Мавро!!” Аж і опинилася.
Стара циганка перелякалася виду дівчини і відразу її обняла.
— Доньцю, — каже, — доньцю, яка в вас пригода?
— Мавро! — лиш крикнула і на грудях мов закаменіла.
В очах старої щось лиховісно блисло.
— Він? — спитала лише, викрививши уста з неописаним болем.
— Бере другу. Зрадив мене! — вистогнала Тетяна і знов, як перше, умовкла.
— Бачиш? А ти гадала, донько, — обізвалася Мавра, — що він буде тебе завше любити?
— О Мавро! — визойкнула Тетяна. — Любив-голубив, цілував, прирікав, Мавро, ще недавно, ще недавно тут ось в лісі, а тепер...
Мавра розсміялася нараз, мов з малої дитини. — Та-ак? — цідить злобно. — Голубив, цілував?
— Голубив, цілував... ще останній раз з коня, по тучі... о... так щиро...
— По тучі? — дивується стара. — -То він? — І нараз з глибоким жалем хитає головою і мов пригадує собі щось, шепче: — Боже, боже!! — а потім, спам'ятавшись, обзивається твердо і з ненавистю: — То аби-сь знала, донько, що котрий найбільше милує, той найборше зраджує! Як цілує тебе, його серце вже з тобою прощається. Котрі так не робили?
— О, о, о! Мавро! — простогнала Тетяна, а відтак, закидуючи розпучливо руки позад голови, скричала: — Я збожеволію!
— Ні, доньцю, не збожеволієш, — успокоювала Мавра, — і я не збожеволіла. Ади, — тягнула спокійно, — як мене не то він, але всі відцуралися, викинули в ліс, мов звірюку, з-поміж себе, дитину забрали. Не здурієш. І я сьогодні живу, не збожеволівши, сама на всім світі, на цілу гору, на цілий ліс, а все через милування. І я не здуріла. Га-й, га-й! — аж заспівала своїм звичаєм, похитавши головою. — Не здурієш.
— А я збожеволію, Мавро, — впевняла глухо Тетяна. — Я збожеволію, не годна перенести. Що робити, Мавро?
Мавра стискає безрадно плечима,

читати