Завантажити

прокидається, лиш тут і там проблискує заходячим сонцем, що по тучі знов показалося.
Так.
Однак — хто се йде саме проти нього? Чи се не Туркиня? Вона — Туркиня!
І він кличе радісно:
— Тетяно, то ти? — Але тут і вмовкає.
Се справді вона. Вона його впізнає, однак заразом наказує рукою, щоб мовчав. Вона ж недалеко млинівки. Він здержує, звертає коня набік, а вона біжить проти нього. Вже спиняється коло нього. Босонога, з підкасаною спідничиною, простоволоса, мов крадьком вимкнулася з хати, з якимсь вузликом в руках, — усміхнена, щаслива!
Хто б то сподівався! Аж зойкнули з утіхи, стрінувшись отак несподівано — і враз усміхнулися.
— Не клич голосно! — остерігає, задихана з несподіваної радості. — Не клич голосно, бо позаду мати йде!
— Любиш? — питає він замість усього з поспіхом і схиляється з коня до неї, а вона, струнка, мов смерічка, пнеться на пальцях до нього.
— Люблю, — відповідає з цілим раєм щастя в очах. — Коли не любила?
Він притягає її лакомо до своїх грудей і притискає її тут так щиро і з такою силою, як, здається, ніколи досі. Відтак цілує...
— Тут ніхто не бачить, — шепче пристрасно. — Ще раз.
— Раз, — каже вона слухняно і цілує.
— Ні. Ще раз, — відповідає він і цілує другий раз. — Я спішусь, зозуле, все в роботі. — Відтак додав крадьком, мов злодій, в поспіху: — Колись лісом знов, як тепер.
Вона усміхнулася щасливо:
— Як тепер, — повторила так само щасливо, не задумуючись, і мов ждала.
— Зійдемось, — сказав він і рушив спішно з місця.
— Зійдемось, — відповіла, задивившись всею душею на нього, і, не звертаючи вже більше очей з нього, пішла з вигона з оберненою за ним головою вгору білою стежкою, якою саме він з'їхав...
Він, вдаривши коня і оглянувшись і собі за нею, погнав і зник, мов вітер, з її очей.
Схвильовано задрижало за ним порушене сильним рухом коня смерекове галуззя. Задрижало, і посипалися з нього густі краплі дощу. Чутно, рясно впали вони на землю, а далі стали лиш одна по другій зсуватися, рідко, рідше, а далі перестали...
Згодом стало в лісі тихо...
 
“Гей, на Івана, гей, на Купала... гей-гей-гей!” — розходиться раптом десь високо, вже в лісі, щасливий голос Тетянин і вмовкає.
“Красна дівчина долі шукала, гей-гей-гей”, — доспівує за нею в душі з замкненими устами Іваниха Дубиха, що повільним, поважним кроком іде й собі за нею до Маври вгору...
 
Одного дня, може, в три тижні по стрічі Тетяни з Грицем, висилає Іваниха Дубиха Тетяну знов до Маври навідатися, що з нею діється, бо вже її давно в млині не було, а з тим передає для бідної і вузлик з їдою.
Тетяна йде радо і, вибираючись, заквітчується. Може, якраз нині стрінеться з милим, довго вже не бачилися. В нього робота. Так уже часом бувало, що несподівано вони з собою на білій стежці здибались... А от і останнім разом.
І пішла.
Іде задумана.
Її думки все коло Гриця. Як він до них прибуде, як пришле дедалі старостів, як мати справить весілля, як вони заживуть, яке їх жде щастя і добро і таке інше. Як Гриць перебере в них млин, стане ґаздувати, як усі його полюблять і шанувати будуть, а мати при них відпочине. Все за її щастя вона, добра, молилася, доки і красного Гриця за зятя не вимолила. А як ні, то піде в монастир, куди її заєдно від смерті батька тягнуло. Або при них в мирі відпочине, заживе. Все, як захоче. Як забажає — так і буде.
Ідучи так у щасливих думках та пристаючи від часу до часу, ніби відпочиваючи, вона нараз стає і надслухує.
Їй здається, що її переслідують якісь кроки чи не з самого початку, знизу білої стежки вже, і то важкі, неповоротні.
Вона стає, надслухує і оглядається. А оглядаючись, перечікує.
Може, то Гриць?
Але ні. Він все лиш верхом їде. Він мов зрісся з своїм конем, ніколи без нього не прибуває до неї. Він один ділить їх тайну, а ліс другий. Се не Гриць.
Вона стає, перечікує знов хвилину і кличе все-таки ніби до нього, як звичайно:
— Я тут! — А відгомін у лісі відповідає, розходячися, її голосом і умліває: — “Тут!” — і більше нічого.
І знов іде.
Але по якімсь часі вона наново на хвилину перечікує. А з нею враз мов і всі смереки вліво і вправо. Одні над пропастю, другі горою, ніби й собі станули. Колишуться лиш легко, шумлять обережно. З нею враз надслухують, а надслухуючи, притім щось ніби пошіптують.
“Грицю!”
“Ти, Грицю? — питає її чутка душа і відповідає сама на своє питання: — Я тут!”
Вона мимоволі хапається за свої червоні маки, котрими квітчається, бо так він її любить, і пересвідчується, що вони на своїм місці, держаться добре.
Ні. Не Гриць.
З глибини лісу, ззаду, за нею висувається стареча білоголова постать страшного якогось цигана-старця і суне за нею, як тінь яка, просто за нею.
Тетяна жахнулася. Ніколи не бачила сього старця в селі, хоч і як добре всіх бідних знала, бачачи їх усіх

читати