Завантажити

перше, заліснена здолу догори смереками, пронизана скісним промінням сонця, саме так, як і перше, виглядає. А більш нічого.
— Не знаєш, серце, — впевняє Мавра, — правда, що не знаєш. Але зате я знаю. — Притім усміхається вона таким усміхом, що його ніколи не розбереш.
А Тетяна дивиться на неї чистими своїми зоріючими очима, цілим єством своїм, і неначе приправляється вже заздалегідь до слуху, що має дійти до неї від старої няні.
— Любов — то так, — каже нараз Мавра і сідає рівно, підібгавши ноги під себе та схиляючись до Тетяни, неначеб мала їй відкрити велику-превелику тайну.
— Так, — каже, — ти стрінешся з ним раз, і другий, і третій, а може, й більше, я не знаю. Се як що кому за який час суджено. Відтак колись ні з сього ні з того зачуєш його коло себе, він зближається до тебе, і ти чуєш, він вже й поцілував тебе. Так раз, і другий, і третій. Він, Тетяно, тебе любить. Ти, Тетяно, його любиш... і чому б йому не вірити, коли він тебе любить? — і тут розрегочується Мавра, що аж жах тілом іде.
Тетяна побіліла, не зрозумівши старої.
— Але буває й таке, що він тебе по тім всім покине, — говорить далі циганка, прижмурюючи очі, — бо він має вже другу або, може, мав і дві перед тобою — тож...
— О, о, о! — перервала нараз Тетяна болісним зойком і, затиснувши уста, віддихає важко. Вона дивиться на стару благаючими очима, складає перед нею руки, мов до молитви, німіє і чомусь не рухається більше.
— Не жди. милосердя, доньцю! — відповідає їй, приказуючи твердо, Мавра. — Милосердя на світі нема ні в кого, а найменше у тих, що так поступають. Та й... на що воно тобі придасться? Хіба тоді придасться, як ти по тім всім ходиш по милостиню, тиняєшся від хати до хати, але зрештою — “милосердя”. Господи боже! сохрани нас перед тим, щоб ми його потрібували. Так, доньцю.
Таке перебула Мавра.
Вона мала за чоловіка отамана циганів і розбійників Лукача Раду, злого, як вовк, хитрого, як лис, і гарного, як боярин. Так що з того? Одного разу гуляла в пусті недалеко одного малого мадярського містечка перед якимись такими, що поїхали зумисне в пусту оглядати циганські шатра і циганів, і заробила тим гроші.
— Ти гуляла, Мавро? — питає зчудовано дівчина, бо перший раз чує се з уст старої жінки.
— Гуляла, донько. Ще й як гуляла, а все округи огню, особливо як до нас заходили пани та розвідували про наше життя і звичаї. Тато грав на скрипці, другі на цимбалах, а я гуляла. Боже, як грав старий Андронаті! — і при тих словах Мавра ніби з подиву аж захитала головою. — Відтак просив одного разу один з панів, гарний і молодий боярин, щоб я й до містечка приходила ворожити і гуляти, і я кілька разів ходила туди, часом з татом, а часом і з чоловіком. Там стрітила я того гарного молодого боярина вдруге. Він сипнув Раду грішми за танець, а мені за ворожіння, а Раду, лакомий на золото, давай і далі мене на такі зарібки посилати. Як ішла я з ним, то гуляла, а як сама, то лиш ворожила. І хоча я не все хотіла, та з боязні перед ним мусила ходити. Там стрічалася я з тим пишним боярином вдруге, втретє, ба і вчетверте, доки не став він потайно цілувати мої очі, мене голубити і називати Мавру своєю чорною звіздою — аж доки не збожеволіла вона з любові за ним... Доньцю! — додала нараз Мавра, остерігаючи побілілу чомусь, як сніг, дівчину, — я була молода, гарна і дурна, він багач, красний, як місяць, що носився на коні, як вітер, і — чому не мала я його любити, коли він, пан, не цурався пригортати до себе бідну циганку, називати її своєю звіздою, цілувати і голубити?.. Доньцю! хто бачив таку любов, правдиву, і щиру, і палку, таку, як бачила молода Мавра в його, той... господи боже, змилосердися над бідною жінкою, що все-таки согрішила на світі, — застогнала Мавра і, кинувшись лицем до землі, вмовкла.
— Відтак, — додала по якійсь хвилі зворушення, — відтак, коли я, плачучи та жаліючись перед ним, дрижала з остраху перед тим, що настане, та більше ще перед Радовою карою, що мусила мене досягнути — бо ж я прогрішилася, — він здвигнув плечима, кинувши мені в лице, що сама я винна, і, свиснувши нараз, мов на собаку, вийшов собі з хати... Хоч я бідна циганка, доньцю, — тягнула стара далі, — яку іноді й собаками лякають, а він був гордий пан, що цілував і голубив мене, та хоч я багато забула з того, що мене відтоді постигло, але того свисту, що дістався мені вкінці в нагороду за любов від його, я ніколи не забуду. Ніколи!.. Я його прокляла. Але що з того? — спитала гірко. — Він остався паном, а я... збавила свою долю... по сьогоднішній день. Доньцю моя красна... — говорила дальше, знов остерігаючи, — донько моя пишна, стережися любові! Я кажу тобі ще раз. Гадаєш — кара постигла його? — питає і просто нівечить дівчину своїми диявольськими очима. — Його кара не постигла, а лише мене одну. Мене Раду через дитину викинув з циганами від себе, дитину вбили, а може, і вкрали, родичі опустили18 мене, і я, мов підстрілена звірина, опинилася в вашім лісі. Свята деревина, от тота, —

читати